Пута України. Ч.2. Критика України

Пута України. Ч.2. Критика України

«І не тільки Угорщину, влаштовувала ситуація, коли Україна не дбала про долю власного етносу, а й інших сусідів, які дипломатичними заявами втручаються у внутрішні справи України, а один пішов збройно. А зараз їх нинішня ситуація не влаштовує, бо Україна почала дбати про долю власного етносу! І це добре! Сусідам у межах своїх країн і своїх внутрішніх справ, я бажаю успіху!»

Цей пост у Фейсбуці я написав 3-го жовтня 2017-го року після того, як прочитав статтю про те, що наших сусідів, а я так розумію, усіх наших сусідів – на півночі, півдні, заході і сході, влаштовувала ситуація, коли Україна не дбала про долю власного етносу.

І от думаю, я собі – ВИННІ сусіди у тому, що їх це влаштовувало, чи не винні? Демонструю приклад Стокгольмського синдрому: "А може вони діяли так, як Україна їх змушувала по відношенню до себе діяти? Може Україна змушувала Польщу, Угорщину, Румунію, Росію завдавати їй страждань? Може наші сусіди й не хотіли б проявляти свої звірині сторони, так Україна провокувала їх на це?  Спокушала маривом вседозволеності. Дозволяла з собою таке робити, а потім, коли її вже вдосталь потоптали всі, кому не лінь – упившись болем, підраховувала синці, рани, шрами і побої і заявляла на весь світ – пожалійте мене, бідну, дивіться, яка я нещасна, які мені лихі сусіди дісталися, як мене, бідну, побили, погвалтували, познущалися наді мною, злії люди, мене, сиротину, нещасну, убогу неньку Україну."  Особисто я уже нікого не жалію, бо слово жаліти – від слова ЖАЛИТИ, тобто кусати – жалить оса, - за цією логікою, жаління – це укус, а отже ця "добросердечна жалість" приносить побитому, чи побитій лише подальший біль. Саме тому, Україні я можу поспівчувати – так як співчуття – від слова «спільне чуття» - розділити з Україною почуття, які вона переживає.

Зараз мене верне, коли починають говорити, що Україна бідна, нещасна, убога, пограбована олігархами і починають голосити-завивати, як на похоронах. Це вже як звичка – прибіднитися до крайнощів і чекати, коли хтось над тобою зЖАЛИТЬся і кине копійочку, і при цьому ще й ЧЕКАТИ ПОВАГИ, і ображатися, коли її, цю повагу, не дають! Чомусь не можна собі уявити, щоб поляки свою Польщу називали бідною і нещасною, чи угорці свою Угорщину – убогою сиротиною. Чи навіть білоруси, у яких президент диктатор, а країна в міжнародній ізоляції, голосили, яка ж у них «бідна та нещасна Білорусь». При тому, що у кожній з цих країн є свої проблеми, у Польщі, наприклад, з міграцією, національна гідність не дозволяє їм так несамовито страждати, як дозволяє собі страждати Україна.

Знову ж таки, кажу, що це особисто моя рефлексія на даний момент. Я не претендую на істину, це моя особиста приватна думка. Сподіваюсь, вона зміниться на світлішу в найближчий час і я писатиму, як мене переповняють почуття радості від того, як Україна дбає про долю свого етносу.

Я вважаю, що більш вимогливо ставитися до самого себе – це добре. А так як я українець, то цю критику на адресу України я адресую у першу чергу собі – де я був усі ці роки, і чим я займався – голову собі попелом посипав і пишався пережитим моїми дідами і прадідами, бабами і прабабами голодомором і репресіями? Що вижили (але не всі), що не зламалися? Що пережили це все страхіття і не спились, не здались, зберегли все людське, що в них було, пронесли у душі вишиванку і українську пісню і ще й змогли простити, а значить відпустити – своїх катів, які вигнали в голод з хати й відправили в Сибір? Вони ж то, мої родичі, точно не були експлуататорами, а лише українцями, але цього було достатньо для того, щоб їх винищувати))) Так, пишався цим, і пишаюсь. Тут є чим пишатись, хоча, одним пишанням, як кажуть, далеко не заїдеш, але, як не парадоксально, добре, що це почуття є, що, попри біль, який підточує зсередини, бо це пишання приправлене болем, ти знаєш, як писав Симоненко, що ти людина))).

Хоча, чи винна Україна в тому, що Ленін і Сталін їй влаштували окупацію, голодомор і репресії? У чому були винні наші прадіди і прабаби – селяни, що потрапили під цей голодомор? Вони й так все зробили, що могли у період з 1917-го року й по час створення СРСР. Громадянською війною я цей період для себе не називаю – це був період зовнішнього загарбання України окупантами. А до цього України як держави і не існувало, були етнічні землі, а держави не було – ці ж етнічні землі належали Російській, Польській, Угорській, Румунській імперіям. А де ж спитаєте Ви, у цей час знаходилась Українська імперія? А її попросту не було! А чому? А, чисто, як на мене, (у кожного може бути своя думка) тому, що наші українські кшатрії-козаки у цей час воювали за інтереси польської та російської корони – за інтереси, за розбудову польської і російської корони і за це отримували у своїх українських селах вольності і хутора. Де у цей час була Українська Корона? Вона мала бути у Києві – це мав бути сильний український владний державний центр, типу, Варшави, або Москви, зі своїми войовничими стратегіями, планами влаштування щасливої долі і розвитку власного етносу на своїх законних етнічних землях, укріплення на цих землях незалежної від зовнішнього шкідливого втручання самостійної української влади, розвитку української мови, культури, економіки, армії. Чи за це воювала українська реєстрова старшина на службах Польщі і Москви – зрозуміло, що кров свою проливали за інтереси Польщі і Москви, у той час коли Київ переходив з рук в руки, або й просто був слабким, бо українці не бажали власної Імперії, чи Корони, Українського Владного Центру - кожному було достатньо свого городу – кожен сам міг себе прогодувати власною працею і в об’єднанні, а, і, по великому рахунку, національній українській державі не мав потреби і не прагнув до неї. Поляки прагнули об’єднаності свого етносу в зовнішніх питаннях і створили Варшаву – владний польський національний центр, яка вела агресивну загарбницьку політику (за що час від часу болюче розплачувалась), поляки, попри внутрішні чвари, завжди орієнтувалися на свою столицю, а чи орієнтуються на СВОЮ столицю українці? Чи дивляться, а що скаже Варшава та Москва?

Я вже писав про те, що співчуваю імперським фантомним болям Угорщини, Румунії, Польщі та Росії. Зараз же я скажу, що, аналогічно, співчуваю колоніальним фантомним болям України, які є, на мій погляд, абсолютно інфантильними і безвідповідальними! І я за те, щоб Україна зняла цей тягар з своєї душі і перестала бачити у всіх своїх сусідах тільки зло і тільки бажання її нещасну скривдити і загарбати – хоча такі настрої у частини населення сусідніх країн дійсно існують, (але й Україна теж, час від часу, між собою згадує про "Від Сяну до Дону") - а, щоб Україна перестала боятися і почала бачити у сусідах також партнерство й доброзичливість, адже серед тих же самих молдован, румунів, угорців, поляків, білорусів і росіян багато тих, кому абсолютно байдужі внутрішні справи України, які закони Україна приймає, які пам’ятники у себе ставить. І, таким же чином, багатьом жителям сусідніх країн немає жодної потреби якимось чином, - чи збройно, чи видачею других паспортів, - загарбувати українські землі, хоч такі процеси, дійсно, існують, але варто бачити й ті місця, де можна взаємовигідно рівноцінно співпрацювати. Ми можемо думати, що про нас весь світ і всі сусіди дуже думають, що нас дуже хочуть. А може бути таке, що нікого особливо наші справи не цікавлять, так як, мені, от, абсолютно байдуже, що там відбувається у Польщі – кого там вшановують, кому пам’ятники ставлять, - поки це не стосується зовнішнього втручання у внутрішні справи України, от якби, наприклад, Україна почала вказувати Польщі, як їй, Польщі, у себе вдома відноситися до власних героїв. Хоча, росіян наші справи ще поки цікавлять, і цікавлять настільки, що вони пішли на нас війною. Але це їхня помилка, на яку кожен має право.

Тільки Україна може подбати про своїх дітей, про долю свого етносу – поляки дбають про долю поляків і Польщі, угорці – про долю етносу угорців, росіяни – мають також дбати про розвиток культури російського народу, Україна ж має подбати САМА про долю своїх дітей і прикласти до цього СВОЇ ВЛАСНІ СИЛИ, бо ніхто за неї цього не зробить, і чекати не варто, а якщо не подбає – то немає і на кого скаржитись, бо якщо "подбають" про нас представники інших націй, то точно що у своїх власних інтересах.

Сергій Фещенко, редактор Репортера

Частина перша

Частина третя


Репортер Житомира
09 Жовтня, 2017 15:37



ТОП-банер 1
ТОП-банер 2
ТОП-банер 3
ТОП-банер 4
ТОП-банер 5
ТОП-банер 6