Півтораста без Тараса, або «маємо, те, що й мали»

Сто п’ятдесят років тому перестало битися серце пророка і месії українського народу, совісті української нації Тараса Шевченка. Про нього дуже багато сказано правди і неправди, гожого й негожого. І від Белінського до Бузини не бракувало тих, хто відкрито й цинічно не шкодував чорної фарби для творця української Біблії та його дітища – Кобзаря.

Про них у цей день і писати не хочеться, оскільки нас, тих, хто хоч раз прочитавши Шевченкові рядки, назавжди залишив їх у своїм серці та душі, все таки більше. Більше нас то більше, та що толку з того? Правлять нами якраз саме ті, про котрих ти, Тарасе, сказав: «Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття ваші пани, ясновельможнії гетьмани», «людськії шашелі, дядьки, няньки отєчества чужого».

Ці твої слова я знаю точно не прозвучать на урочистих зібраннях в честь скорботного ювілею, в президіях яких засядуть нинішні неогетьмани та неостаршини і, старанно підбираючи українські слова, почнуть тебе вихваляти і твій дар пророчий. «А братія буде слухать, витріщивши очі».

Багатьом з них твоя мова, Тарасе, даватиметься ох як нелегко, бо серед них в ходу в основному, «матюки» та блатна «феня». У них «базар», у них не мова, мова у них не наша. Але в цей день, Тарасе, вони на сценах у своїх виступах говоритимуть нашою, Богом нам даною мовою, замість якої багатьом з них так хочеться всунути у наші душі чуже, а потім примусити говорити нас усіх саме отим «базаром».

Наперед скажу: «Не вийде!». Те, що Бог нам дав – не заберете!

І знову, і знову вони виходитимуть на трибуну і читатимуть і цитуватимуть твоє слово. А спитайте у них: коли вони читали Кобзар, чи взагалі тримали його у своїх руках? Навіть уявити не можна нинішню правлячу еліту з Кобзарем у руках… А ось «Мурку» «залабать» високопосадовий чиновник на елітному «сходнякові» може!!! А твій Кобзар, Тарасе, вони бачили у домовині разом з тобою. І на всі їхні речі я знаю твою відповідь: «Добрий кожух, тільки шкода, не на мене шитий, а розумне ваше слово брехнею підбите».

«Маємо, те що маємо», – сказав перший неогетьман. Це у нас, без сумніву, цитата класика, гіганта думки, батька української демократії. Перефразувававши цей «крилатий» вислів я скажу: «Маємо, те, що й мали». Все, що було при тобі, Тарасе, нам і дісталося. Неправда, кривда, зажерливі нові пани, продажна старшина, для яких ми прості люди – електорат, біомаса, призначення якої – догоджати їм. Їх мало, але від цієї меншості нам вже тісно «на нашій не своїй землі». І до нашого Дніпра на десятки кілометрів вже не доступитися – загородили неопани своїми маєтками.

«Сім’ї, вольної нової» нема». Нема поки що і України – української України. Є географічне поняття, що входить у зону економічних і політичних інтересів Росії. Тут без коментарів: «І ви наші, і все наше, і гоже й не гоже». Наші верховоди кажуть, що будують нову країну. От тільки не уточнюють, яку саме країну. То буде Україна без українців? Територія населена хохлами? Недоросами? Недомосквитами? І як вона буде зватися? Хохляччина? Недоросія? Недомосковія? Питання, як-то кажуть, відкрите…

Кайдани не порвано, але ж їх реально порвати. Для початку кожному з нас потрібно зірвати хохлячі кайдани з своєї душі. Якщо так станеться: процес становлення «сім’ї, вольної нової» вже не зупинити. І тоді «оживе добра слава, Слава України».

Сергій ФЕЩЕНКО