Чи є в Україні механізми запровадження цензури, згортання демократичних свобод, ключова з яких – свобода слова?
Ці та інші питання обговорили у Житомирі учасники круглого столу, який пройшов у “Кавоманії” у рамках відкриття виставки “Під PRESSом”, яка мандрує Україною і є, власне, ініціативою вітчизняних журналістів та громадських діячів. Житомир став дев’ятим містом, яке долучилося до обговорення питань можливих проявів цензури в роботі засобів масової інформації. Організатор виставки – ВГО “Демократичний альянс”.
Ведучий “Свободи слова” на ICTV Андрій Куликов, який відвідав Житомир разом із незалежним журналістом Лесею Ганжею та активістом громадської кампанії “Новий громадянин” Андрієм Сидоренком одразу ж зауважив, що, на даний момент, він не бачить реальних механізмів запровадження цензури в Україні. Проте, тиск, у першу чергу, тих, хто при владі на представників преси має певне місце. Тому ініціативу своїх колег Андрій підтримав як превентивний захід, мета якого – недопустити можливих утисків журналістів та погіршення ситуації зі свободою слова.
Київським колегам було цікаво дізнатися, наскільки актуальною для житомирських медійників є проблема цензури. Адже Київ, на якому зосереджена уся увага – це одне, а у регіонах, як у тому тихому омуті… Висловити своє бачення цих питань запросили представників місцевої преси. Головний редактор газети “20 хвилин” Вадим Павлюк зауважив, що ні він особисто, ні представники творчого колективу його видання, незважаючи на регулярне публікування доволі критичних щодо діяльності місцевої влади матеріалів, з фактами прямої цензури не зіштовхувалися.
В свою чергу, журналіст газети “Таймер інфо” Віктор Радчук говорить, що цензура проявляється у тому, що влада закривається від громади, чинить усілякі перепони на шляху отримання інформації стосовно її діяльності. На переконання Віктора Радчука, журналіст не повинен вишукувати проекти рішень сесій у знайомих депутатів. Відкритість влади передбачає вільний і зручний доступ громади до усіх рішень, які стосуються питань її функціонування та життєзабезпечення.
Під час обговорення, поняття цензури було значно розширено і виведено за рамки банального тиску на журналістів збоку влади. Очевидно, що не менш жорстоким цензором може виступати аудиторія (читачі, глядачі, слухачі), яка вимагає від журналіста саме тієї інформації, яка їй цікава, навіть нехтуючи об’єктивністю та неупередженістю. Звільнитися від такого типу залежності, піти “проти народу” інколи набагато складніше, ніж висловити своє “фе” владі.
Чинити тиск на журналістів можуть і громадські організації, вимагаючи висвітлення на загал власної позиції з того чи іншого питання. Можуть цензурувати і колеги-журналісти. Тиск збоку колег – явище знайоме чи не кожному, хто працює у цій сфері. Ну і головний цензор, провокатор – це, звичайно ж, ти сам.
Самоцензура – це коли ти сам собі не дозволяєш писати те, про що мусив би заявити вголос, опираючись на свій професійний обов’язок, громадянську позицію. Причин цьому може бути багато. Головна – страх. Страх втратити корисні зв’язки з тим чиновником, якого ти десь у глибині душі наївно вважаєш своїми “связями”. Страх, замість схвальних відгуків, отримати осуд суспільства на твою публікацію. Зрозуміло, що це відчуття виникає від невпевненості у собі, своїх професійних навичках, у тому, що ти робиш. Невже людина, яка досягла досконалості у якійсь сфері, має потребу у самоцензуруванні, відчуває страх, невпевненість, виконуючи свою роботу? Навряд чи. Отож, якщо перестанеш боятися самого себе, тоді не страшними стануть усі ті, хто намагатиметься чинити на тебе тиск.
Головним механізмом боротьби з можливими проявами цензури в Україні Андрій Куликов назвав постійне професійне вдосконалення журналістів. Cправді, якщо фахових людей у професії стане більше, жоден тиск і цензура суспільству не загрожуватимуть.
