Житомирський художник Петро Богомаз: «Будь-яка робота у цьому світі відволікає людину від її істинного шляху – пізнання себе, як душі!»

Петро Богомаз, житомирський художник, живописець, графік, монументаліст, людина, яка поставила духовний пошук вище суспільної суєти.

У його художніх витворах, особливо тих, які виконані у техніці офорт – сенс буття через пізнання людиною самої себе (хто вона така, звідки з’явилася на цьому світі, навіщо сюди прийшла, яке завдання їй дано виконати на цій землі, і куди вона далі піде після закінчення відведеного їй тут часу).

Погодьтеся, ці питання цікавлять кожного з нас, але не кожен наважується їх собі задати, оскільки суспільні стереотипи (що добре, що погано) та видумані кимось дуже хитрим «загальноприйняті» судження, настільки унормували, затерли нашу свідомість, перетворили суспільство у отару овець, керовану різного роду «пастухами», що до елементарного усвідомлення Свободи, кожному з нас – як до неба рачки. Не кажучи вже про все інше.

Але є люди, які вириваються з цього котла суспільної суєти, яка зводиться до поклоніння матеріальному, власному череву, де гроші – мірило «щастя». Цією людиною є Петро Богомаз, який працює у творчій майстерні на Великій Бердичівській, де розмірковує про Всесвіт та створює свої глибинно-філософські полотна, впізнаванні не лише в Україні, а й за далеко за її межами.

Як зараз модно вживати, «пересічному» житомирянинові, заклопотаній людині, яка ходить на роботу і змушена не бачити цей світ далі питань хліба насущного (своєї мізерної зарплати), постать Петра Богомаза, скоріше за усе, невідома. Зізнаюсь чесно, до випадкової зустрічі з ним, і сам не знав, що у нашому місті живе і творить така відома у мистецтві людина.

Отож, Репортер Житомира продовжує знайомити своїх читачів з творчими особистостями, житомирянами, які заслуговують на те, щоб їх у рідному місті оминула загальновживана російська фраза: «Нет пророка в своём отечестве».

Житомирський художник Петро Богомаз:

– Познайомте житомирян з собою. Де ви народилися, зростали, як прийшли у мистецтво?

– Народився я і виріс в селі Піківець Уманського району Черкаської області. Ще до школи я мав свої фарби і щось там малював – хатинки, гусей, качок. Коли виповнилося 8 років – сім’я переїхала в Умань, де батьки збудували будинок поблизу чарівного Софіївського парку. У ньому я проводив увесь свій час. Хто був там – знає усю красу софіївських пейзажів. Пам’ятаю, ми з другом там ловили рибу, потім почали малювати навколишню красу.

Отож, напрям моїх інтересів був сформований. Далі, коли у шостому класі школи я вступив до Студії образотворчого мистецтва, моїм першим викладачем був Мекіндо Корній Генріхович (рисунок, живопис). У студії мені дали ази теорії малювання, без якої, зрозуміло, далеко не зайдеш.

По закінченні студії, декілька разів намагався вступити до Київського художньо-промислового технікуму. Щоразу невдало. За таких розкладів, армія мене оминути не могла – відслужив у танкових військах у ГРВН (група радянських військ у Німеччині). І тільки у 24 роки, у такому зрілому, як для студента віці я вступив до Харківського художньо-промислового інституту (ХХПІ). Вчився на факультеті «Дизайн інтер’єру». Увесь цей час прагнув до живопису, тому ходив на етюди, відвідував групу керамістів, навчився працювати на гончарному крузі, освоїв техніку вітраж (мозаїка з кольорового скла).

– Як ви опинилися у Житомирі?

– Закінчивши інститут по розподілу, потрапив на роботу в Житомирський художньо-виробничий комбінат при Спілці художників Житомирщини. Цей комбінат виконував різноманітні художні роботи по усій області, а саме – художнє оформлення, монументальне мистецтво, мозаїка, живопис, графіка. Отож, я спочатку працював художником, потім сам створював художні проекти. Зрозуміло, що замовником усіх цих робіт була держава, тому певна частина художніх витворів мала червоне (комуністичне) політичне забарвлення.

Коли Союз розпався, ми, художники, втратили роботу, а разам з нею – соціальний захист. У ті часи багато художників виїхало в Ізраїль, Германію, США (у першу чергу, це стосується представників єврейської національності). Я тоді як практично усі мої колеги по цеху, перебивався з води на хліб, інколи продавав свої роботи, виконував нечасті замовлення на вітраж, живопис.

З 1997-го року пішов на викладацьку роботу у ВПТУ №17, де пропрацював 4 роки. Викладав живопис, рисунок, кераміку. Потім перейшов до Житомирського технологічного коледжу на відділення промислового дизайну. Викладаю там до сих пір. З 1992-го року – член спілки художників України. Свою педагогічну діяльність поєдную з творчою роботою – живописом, графікою, вітражним розписом. Зізнаюсь, мистецтво займає набагато більше часу і місця у моєму житті, ніж викладання.

– Охарактеризуйте свою творчість?

– Перша серія моїх живописних робіт (кінець-80-х – 90-ті роки) – образ жінки, краса її тіла, філософське осмислення жіночого начала. Далі, цей образ трансформувався у зображення жінки в українському національному колориті.

Другий етап моєї творчості – графіка в техніці «офорт» (глибокий друк). Цей період тягнеться з кінця 90-років минулого століття і по сьогоднішній день. В своїх офортах я зображаю духовний шлях кожного з нас, який ми повинні пройти на цій землі. Вони глибоко філософські, у них – переплетіння світових релігій. І хоча моя духовна основа – християнство, символічне навантаження моїх офортів виходить за встановлені рамки канонічного православ’я і східних вчень. У Біблії написано: «Пізнай себе». Саме цьому головному завданню кожної людини і присвячена моя творчість у техніці «офорт».

Зрозуміло, що самотужки усвідомити необхідність духовного розвитку, пізнання себе та Свободи, людині неможливо. Її духовну свідомість, знищувану суспільними правилами та стереотипами, які ведуть до тьми та нерозуміння істинних завдань людини, може прокинути лише майстер, людина, яка знаходиться на вищому духовному рівні і має покликання на цій землі піднімати рівень свідомості людей, які цього потребують і до цього готові. У 1998-му році я долучився до індійського вчення «Сант-Мат» (дорога святих), отримав посвячення у цю практичну йогу від індійського майстра Сант Такар Сингха.

– Як саме духовний пошук впливає на творчість художника?

– Духовний пошук, пізнання найвищих духовних сфер світобудови, світу, розширює свідомість, що виражається в художніх образах моїх офортів. Вчення допомагає людині пізнати істину, дати собі відповідь на такі питання: звідки я прийшов, хто я такий і куди йду.

Ці таємниці турбують усіх, але не кожна людина має бажання отримати на них відповіді, оскільки самовдосконалення – терниста стежка. Перед людиною викристалізовується істинний шлях, вона не розпилюється на дрібниці. У творчості виникають графічні листи. Їх завдання – донести інформацію, просвітити людей.

– Як бачимо, ваші офорти несуть глибоко-філософський духовний смисл. Щоб розуміти таку творчість потрібно мати певний досвід, багаж знань. Наскільки підготовленими до сприйняття таких високих матерій є прихильники вашої творчості?

– Загалом, поціновувачі моєї творчості – публіка підготовлена. Це філософи, психологи, люди, які шукають сенс життя та задають собі вищенаведені запитання. Таких людей дуже мало, але вони все розуміють без роз’яснень. Мої офорти та живопис знаходяться у музеях та приватних колекціях у більш ніж 30-ти країнах світу.

– Не стикалися з нерозумінням, засудженням ваших духовних пошуків зі сторони тих, хто дотримується традиційних канонічних релігійних поглядів?

– І так і ні. Бувають випадки коли віруюча людина дивлячись на мої офорти, починає цікавитися аспектами їх створення. Я ж розповідаю, що свій духовний пошук, світогляд, рівень свідомості переношу на полотно, використовуючи символи та знаки, зрозумілі усім. Напряму малювати, ділитися з оточуючими власним духовним досвідом, образами, які відкрилися лише тобі, не рекомендується.

Від свого духовного джерела – християнства, я не відрікаюсь, просто намагаюся пізнати істину. І чим більше про це розмірковую, тим впевненіше схиляюсь до думки, що, у будь-якій роботі, якою людина займається на землі, вона не знайде своєї самореалізації. Будь-яка робота у цьому світі відволікає людину від її істинного шляху – пізнання себе, як душі. Духовність – практична наука і тільки через медитацію на внутрішнє світло і звук можливо дійти істини.

Розумієте, Бог послав нашу душу на землю, щоб вона пізнала себе як частинку Бога, позбулася гріхів попередніх життів, і повернулася до Першоджерела, продовжуючи далі свій шлях у Вічності. Коли людина помирає і її душа стає перед Всевишнім, Він не питає про досягнення її тіла (скільки квартир, машин, нерухомості, грошей людині вдалося здобути у земному житті. Хіба за цим Він її послав на землю?). Він питає, що ти зробив для розвитку своєї душі?! Я ж послав вас як душу, частинку Себе, щоб ви чогось навчилися, виконали свою духовну місію! А ми стоїмо перед Богом і лише знизуємо плечами, відповісти нам немає чого – ми ж піклувалися лише про своє тлінне тіло, свій прах. Є гарний вислів з цього приводу: «Прославляя прах земли, терял я славу своей души…».

Приблизно у такій ситуації опиняється кожна душа, яка, ставши жертвою земної суєти, забула хто вона така і яке їй завдання у цьому вимірі було надано Всевишнім. Тому спасіння наше у духовному розвиткові, духовних знаннях, любові до ближнього, стремлінні до Світла. Це не значить, що треба ігнорувати суспільство. Достатньо просто перестати бути рабом матеріального, власного черева. Отримавши духовні знання, людина автоматично здобуває і соціальний розвиток, повагу серед оточуючих. Адже Бог не допустить, щоб духовно розвинута людина, яка очистилася від ненависті, заздрості, грішних бажань, була несправедливо нещасливою. Знаєте, як кажуть: «Тяжкою працею заробляють хліб насущний лише раби»…

– Назвіть ваші найвідоміші твори у техніці офорт

– «Душа не може жити без святині», «Двері істини», «Великдень», «Купіль», «Десяті двері», «Слово».

– Від глибинно-філософських офортів перенесемось до пейзажної творчості. Розкажіть про цю грань вашої професії.

– Справді, є у мене пейзажні картини, які географічно об’єднані. Це – Поліський пейзаж. Ще коли закінчив інститут і приїхав до Житомира у цей мальовничий поліський край з лісостепової Черкащини, одразу з побачив наскільки благодатною для художника є ця земля. Саме тут на Поліссі природа насичена різноманітними озерами, лісами, мальовничими галявинами. Природа наповнена кольором, яскрава. До речі, на Полісся з’їжджаються художники зі всієї України і пишуть тут свої картини.

Так ось, ще молодим коли потрапив до Житомира, доля звела з такими майстрами пейзажу як Микола Максименко, Микола Мальцев, Станіслав Петрашевський. Знайомство та творче спілкування з ними дало мені великий поштовх у пізнанні Поліського пейзажу.

– Чи виставляєтеся у Житомирі і з яким з місцевих художників підтримуєте дружні стосунки?

– В Житомирі у мене неодноразово проходили (і проходять) персональні виставки, як в галереях, так і в художніх салонах. Постійно беру участь у обласних та всеукраїнських виставках. Підтримую дружнє спілкування з Миколою Бутковським, Юрієм Дубініним, Юрієм Супрунчуком, Юрієм Камишним.

Козак Мамай Характерник

Творчий настрій у майстерні Петра Богомаза

Верстат для створення офортів

Петро Богомаз: «Будь-яка робота у цьому світі відволікає людину від її істинного шляху – пізнання себе, як душі!»

Сергій Фещенко