Житомирська поетеса Марія Сівоха: «Мистецтво не може бути ні здоровим, ні хворим»

Вона вважає, що митцю не місце в політиці. Захоплюється творчістю Сергія Жадана. Виховує донечку та готує грандіозну презентацію своєї першої поетичної збірки.

Марія Сівоха назбирала багато трофеїв із різноманітних літературних конкурсів, взяла тайм-аут на піку своєї популярності – і стала писати ще потужніше. Сьогодні наш гість – молода житомирська поетеса Марія Сівоха.

З чого починалась твоя літературна творчість?

– Я не буду оригінальною – моя літературна творчість почалася із кохання. Свій перший ліричний вірш я написала у 5-му класі, коли по вуха закохалася у 9-класника Олега Гущу. Олеже, якщо ти це читаєш, то вітаннячко тобі! Вірш був російською. «Моя подушка мокрая от слез, Но не могу избавиться от своих я грез» – ось і все, що пам’ятаю із нього. Взагалі, найкраще, що я написала, було в гарячці кохання.

– До якого напряму ти відносиш свою поезію? І чи взагалі даєш їй якісь стильові визначення?

– Знаєш, був час, коли я замислювалася над тим, в якому стилі пишу. Мені здавалося, що це постмодернізм із усіма його характерними рисами – іронією, цитатністю, розмиванням усіх можливих меж. Реалізм як такий мені не дуже подобається, а ось усілякі «сюр» – це моє. Сьогодні я просто пишу, бо це мені подобається, а в напрямках та стилях – хай розбираються спеціалісти.

. .

– Ти є одним із небагатьох прикладів “здорового” молодіжного мистецтва. В цьому ключі – яке твоє ставлення до “творчості” окремих графоманів, яких зараз прийнято класти на совість сучасної української літератури?

– Щодо «здорового» молодіжного мистецтва… Не дуже уявляю, про що ти говориш. Мистецтво не може бути ні здоровим, ні хворим. Мистецтво – це спосіб комунікації, направлений на певну аудиторію. І щоб зачепити реципієнта, використовуються різні засоби. Так, щоб достукатися до молоді, автори часто використовують ненормативну лексику, їх герої люблять алкоголь та наркотики, ведуть розгнуздане статеве життя.

Ось чому сучасні хлопці і дівчата читають Чарльза Буковські – через зрозумілу форму він доносить свої думки та переживання. Графоманів ніхто не любить. Бідні графомани! Я ставлюся до них із розумінням. Пишуть – слава Богу! Папір усе стерпить. Графомани були, є і будуть. У всі часи та в усіх національних літературах.

– Як ставишся до творчості Сергія Жадана?

– О, Сергій Жадан. Пам’ятаю, здається, у 2006 році я із друзями поїхала на Форум видавців до Львову. Там мав бути і Жадан. Ми з моєю подругою Танею були під сильним враженням від його роману «Депеш Мод». І ось у виставковому центрі ми побачили юнака, дуже схожого на Жадана. Я підійшла до нього і запитала: «Вибачте, ви часом не письменник Сергій Жадан?» Виявилося, що це його молодший брат. Він посміхнувся, і сказав, що Сергій теж є, але кудись відійшов.

Врешті-решт ми знайшли його на якійсь презентації, я навіть намагалася сфотографувати Жадана із Танею на свою «мильницю». Але фотоапарат заклинило, він почав плюватися плівкою. Гадаю, Сергій нас запам’ятав. Жадана дуже люблю і поважаю. Із великим задоволенням прочитала його останній роман «Ворошиловград». Жадана часто порівнюють із Буковські. Але їх відмінність у тому, що Буковські – до брутальності реалістичний, а Жадан – і реалістичний, і романтичний, і ірраціональний. Він значно глибший, ніж Чарльз.

– Окресли хронологічно свій творчий поступ!

– Мій творчий поступ… У дитинстві писала казки, я була зіркою свого класу в цьому плані. У 5-му класі мене навіть назначили редактором класної стінгазети. Вірші почала створювати в підлітковому віці. До Житомирської міської молодіжної громадської організації «Оксія» потрапила на другому курсі університету. І почалося… «Оксія» – незамінна для початківців, бо навчає, як правильно створювати вірші та прозу, допомагає бачити власні помилки і формує літературний смак. А ще тут можна познайомитися із «братами по розуму».

Коли людина як автор виростає, їй потрібно або рухатися далі (видавати свої книги, що в Житомирі практично неможливо), або «йти на пенсію», тобто продовжувати жити, іноді щось пишучи, і це щось, за великим рахунком, нікому не потрібно. «Оксія», на мою думку, орієнтована на школярів та студентів. Протe, нині вона вже значно більше, ніж літорганізація, це явище в мистецькому житті Житомира. Я друкувалася в ряді щорічних альманахів цієї організації (до речі, побачив світ альманах і за 2010 рік).

Періодично публікуюся в житомирському літературному журналі «Світло спілкування». Його головний редактор, письменник Григорій Цимбалюк – мій хороший друг. Двічі перемагала в регіональному відборі конкурсу «Молоде вино» київського видавництва «Смолоскип», проте у фіналі лаври отримували інші. У 2007 році посіла 4-те місце у номінації «Проза» за добірку оповідань «Аорест» цього ж видавництва. Отримала премію (гривень 150), яку одразу ж і згубила. А диплом зберігся, мама у серванті береже. Збираюся видавати власну книгу. Туди ввійде моя поезія та оповідання. Планую десь на осінь репрезентувати, якщо Бог дасть.

– Як ти ставишся до політичного та навколополітичного мистецтва? Наскільки взагалі доцільно говорити про пов’язаність ідеї і краси у творчості поета?

– Митцю не місце у політиці. По «ТВІ» бачила інтерв’ю із Юрієм Андруховичем та Сергієм Жаданом, які останнім часом зацікавилися політикою. Звісно, сьогодні в державі ситуація така, що байдужим залишитися важко. Але поет нічого не змінить. Особливо в нашій країні. Вважаю, що кожен має займатися тим, що у нього виходить найкраще. Ідея та краса в творчості поета… Якщо поет займається заробітчанством і оспівує те, за що йому заплатили, то гріш йому ціна.

– Умовно твою творчість можна поділити на сплеск і невеличке затишшя. Якщо в період активної діяльності завжди була на виду, то цікаво, як минають ці дні умовного затишшя?

– Я зараз у декреті. В мене маленька донька. Коли вириваєшся із кабали роботи та міста, то це добре прочищує мізки. Вперше за багато років я змогла насолодитися зміною пір року, простежити, як розквітає природа і повільно згасає. Я почала більше писати. І це зовсім інший рівень, більш спокійний та заглибленіший. Гадаю, затишшя завжди корисне, бо за ним обов’язково йде сплеск.

– Для тебе творчість – це спосіб самовираження, певна сублімація, стиль життя, чи ще щось інше?

– Для мене творчість – багатогранне поняття. Без неї я себе не мислю. Це і засіб переосмислити власний досвід, зачасту негативний, спосіб розібратися у самому собі, втілення фантазії і спогадів… Творчість лікує від душевних ран, комплексів, образ. Коли твориш – ти стаєш іншою людиною, відстороненою від соціуму, чужою. А потім знову повертаєшся, уже оновленою. Проте спрага залишається – ти ще не сказала те, що маєш…

.

– Слава – зайва річ, якщо йдеться про істинну Творчість. Більшість творчих людей потребує певного захоплення собою. Їх хлібом не годуй, але дай погрітися в променях слави. А як ти ставишся до атрибутів слави?

– Слава… Як солодко! Який автор не хоче, щоб його твори видавалися і користувалися попитом? Це все одно що твої діти. Хіба батьки хочуть, щоб вони змарніли на самоті? Але слава і відволікає. Все має бути в міру. Українським письменникам можна не переживати з приводу того, що вони захлинуться від надміру слави. Не в тій країні живемо і не в той час. Якщо людина талановита, її творчість не зникне. А слава… Це не найважливіше.

– Деякі зневажають літературу, тому що судять про неї, як про ремесло. Як ти гадаєш, на літературі можна заробити?

– На мою думку, якщо книги приносять своєму авторові стабільний прибуток – це вершина мрій. Так, письменництво – це професія. А якже інакше? Автор теж хоче їсти! Гадаю, набато гірше, коли письменник чи поет мусять заробляти на життя професією, до якої не лежить серце і йти на роботу, як на каторгу. В Україні нині культура загалом та література зокрема добре розвинуті тільки в великих містах, де є хороша соціальна інфраструктура. Адже як можна говорити про високу культуру там, де економіка на низькому рівні? Цікавість до культурних здобутків, в тому числі художніх книг, з’явиться у пересічних українців тільки тоді, коли вони добре зароблятимуть і не боятимуться майбутнього. А це буде не скоро.

– Поетична діяльність – це вивільнення жінки-домогосподині з побутових пут чи радше переймання жінкою сильних чоловічих рис, а відтак спростування в ній жіночності?

– Якщо я судитиму по собі про жінку-письменницю, то вимальовується наступне. Це аж ніяк не вивільнення домогосподарки із побутових пут (віддає марксизмом-ленінізмом), і не емансипація у чистому його прояві. Українки завжди були рівноправними із чоловіком у сім’ї, проте, дотримувалися принципу, що чоловік – голова, а жінка – шия.

Українки сильні, але дуже жіночні, в цьому їх особливість. Вони не хизуються м’язами, як європейки, і не покірливі в усьому чоловікові, як азіатки. Якби перед українкою-письменницею постав вибір – виховувати дітей чи писати книги, вона б вибрала і те, й інше. Їй було б важко, але вона б це поєднувала із радістю, бо обидва процеси приносять їй задоволення.

– Чи є література твоєю основною професією?

– Моя «золота» мрія, щоб письменництво було моєю єдиною та основною професією. Журналістика, яка мене годує, теж мені подобається, але це геть інше. Я б пожертвувала журналістикою заради письменництва, а не навпаки.

– Твої вірші, як на мене, достатньо нестандартні. Чи є у тебе свої принципи щодо того, якою повинна бути поезія?

– Поезія має бути щирою – ось основний припцип. Уже потім грамотною та стилістично довершеною. А ще слід уникати заяложених образів.

– Чи належите до якоїсь літературної групи? Чи існують взагалі у літературні угрупування сьогодні?

– Я себе відношу до «Оксії» – такої собі Житомирської поетичної школи. Гадаю, вона ввійде в історію української літератури. Житомир багатий на літугруповування – як шкільного та університетського рівнів, так і міського. Ця тема варта окремої статті.

– Цікаво дізнатись, на скільки дружать між собою житомирські поети і письменники, чи часто відбуваються різноманітні літературні фестивалі, на скільки вони є публічними, чи це радше якісь літературні тусовки?

– Житомирські поети та письменники товаришують між собою – сваряться і миряться, люблять і ненавидять один одного. Все як у людей. Їх небагато, тож як у селі, всі знають все про всіх. У Коростені щороку проходить літфестиваль «Просто так» і ще, здається, «Просто на Покрову». «Оксія» щороку проводить «Поетичний марафон». Літфести є, хотілося б більше уваги до них. Зрештою, їх можна назвати літтусівками.

– Як ти ставишся до різного роду літературних перфомансів і чи популярні вони у Житомирі?

– Щодо перфомансів, то «Оксія» практикувала власний театр. Так,я брала участь у постановці «Комунальна квартира». Грала повію. Перфоманси дуже цікаві та пізнавальні, шкода, що не популярні в Житомирі.

-Коли ми побачимо твою наступну збірку? Якою ти її бачиш?

– Планую десь восени видати збірку. Туди увійдуть мої кращі верлібри та проза. Надіюсь цікаво її оформити. Головне – не наврочити.

– Що нового написано?

– Є нові верлібри та оповідання. Ще пишу щоденник.

– Як би ти хотіла, щоб виглядала презентація твоєї збірки?

– Якщо вийде моя книга (тьху-тьху, щоб не наврочити), я придумаю щось цікаве. Обіцяю.

– У тебе є улюблений чужий вірш?

– Відкрию велику таємницю: я не захоплююсь читанням віршів! Мені більше подобається проза. Мій улюблений письменник – Мілорад Павич («Хозарський словник», «Пейзаж, намальований чаєм»). Я була настільки вражена творчістю Павича, що навіть певний час намагалася писати у його манері – дуже образно і метафорично. Себе я не вважаю великим поетом, моє справжнє покликання – проза. Можливо, тому поезію пишу верлібром…

– А як ти ставишся до “гарячих прихильників”? Є такі, що кажуть: “Ви перевернули мій світ своїми віршами”? Ти відчуваєш за них відповідальність?

– Так, у мене є прихильники, хоча наскільки вони гарячі, я не перевіряла. Світ нікому я не перевертала, віршами – точно. Можливо, просто ніхто у цьому не зізнавався? Є інший момент – мені іноді стає соромно за ті речі, які пишу. Гадаю собі: а щоб мама сказала, прочитавши цей вірш чи прозу? Відчуваю тоді себе голою посеред натовпу.

Демчук Софія, poglyad.com