07.37, центр міста. Вони займають свої робочі місця під церквою, бо церквування – це їхній єдиний шанс на людське життя. Вони – це житомирські волоцюги й жебраки.
Склотара, металобрухт, макулатура – заробіток для ще здорових і міцних волоцюг. Саме їхній вік рахується щохвилинно. Вони або відморозять руки-ноги, або помруть з голоду, холоду чи від горілки. Вони вміють і можуть працювати, але гублять документи, втрачають пам’ять, спиваються. У них власні правила прийому до свого жебрацького табору, й окреме місце для кожного під церквою.
Протягом трьох днів журналіст Репортер Житомира намагався побувати в шкурі житомирських волоцюг. Для цього він одягнувся в секонд-хенді, не голився чотири дні і, наостанок, випив стакан горілки.
Перший марш-кидок
Після перевтілення ми займаємо своє «робоче» місце, під собором на площі Перемоги. Це було на іменини Бориса і Гліба.
Праворуч сидять жебраки зі стажем, які одразу оглядають конкурента по «бізнесу». П’ять хвилин і прості погляди переростають у крики «Еее, чого тут сидиш? Іди на базар работай». Ми не звертаємо уваги і вже заробили 50 копійок – якийсь чолов’яга кинув, як він сказав, «на похмєлку». А значить справа зрушила з мертвої точки. Людей тьма – і вже за півтори години напросили 5 гривень 25 копійок, дві «Барбариски» і булочку.
Можливо, заробили б червнонця, якби наш фотограф не привернув до себе увагу місцевих алкашів-дружиннків. Вони, голосно лаючись, почали кидатися з кулаками, і ми були змушені покинути робоче місце. На цьому перший день закінчився.
ДРУГА ТОЧКА
Другого дня ми вже «заробляємо» під Михайлівською церквою. Конкуренції поменшало, але заробіток від цього не зростав. Тут нашим конкурентом став чоловік-інвалід. При нашій появі він почав нервувати, метушливо бігати з місця на місце.
Ми сидимо надалі в очікуванні розвитку подій. Один з наших журналістів чатує у самому соборі.
Через 40 хвилин цей чоловік заходить у собор, виймає мобільник і комусь дзвонить. Підійшовши ближче, почули, що він просить приїхати розібратися з нашим псевдо бомжем.
Згодом здалеку наш фотограф помічає чотирьох волоцюг, які прямувають у бік собору. Він подає сигнал нашому прохачу, і ми почанаємо повільно робити ноги.
Проте журналіст, який спостерігав за подіями всередині собору, залишився і став свідком цікавої розмови. Цей чоловік-інвалід емоційно й дуже нерозбірливо розповідав їм про новачка: «Прийшов новий сноб сюда. Вже втік. Навєрно, напугався. Шо за бєспрєдєл. Нада пасті його трохі».
Ось так ми дізналися, що кожне місце під церквою заброньоване. «Ліва» людина не може пройти туди без так званого фейс-контролю.
МІСЦЕ ЗУСТРІЧІ ЗМІНИТИ НЕ МОЖНА
На третій день нашого розслідування ми знову повернулися на площу Перемоги. Там і жебраків побільше, і з грошима краще.
О другій годині дня ми прийшли на старе місце. Поблизу нас було лише двоє бабусь-прохачок..
Минуло півтори години. Змін із нашим псевдо бомжем не відбулося, зате ми побачили їхню систему схову напрошених грошей. Вона виглядає так: два стаканчики; у нижній кладуть купюри, а у верхній – дріб’язок. Все це робиться за лічені секунди. Головне – це спритність рук.
За три години під церквою ми назбирали 5 гривень 40 копійок, жетон від метро, цигарку без фільтру. Це був звичайний день. Найчастіше кидали жінки й чоловіки віком 25-30 років, чоловіки за тридцять – на похмілля.
Пізніше прийшли чоловіки-прохачі. Вони зайняли місце біля нашого волоцюги, і він завів із ними розмову на кшталт хто-як-чому.
Один із них розповів про своє життя. Сидить під церквою близько двох років. Раніше збирав металобрухт і склотару. Та взимку відморозив собі ногу і зараз погано пересувається, тому вимушений жебракувати під церковю.
Розповів, що вони люблять випити чакушку під вечір, якщо назбирають вдосталь. Речі шукають у смітниках або в секонд-хенді. Харчуються, зазвичай, мівіною, хлібом. Інколи люди приносять поїсти або ж у смітнику щось підвернеться. Сплять на лавках у парку, на картонних коробках, на смітниках, в під’їздах, на ви будовах… На свята заробляють добре: від 20 до 40 гривень. Буває більше. Після того гуляють на все село.
Також він порадив нашому жебраку піти підробляти вантажником. Каже: «Ти пацан здоровий. Тут багато тобі не дадуть. І наші не захочуть тебе. Нам конкуренти не треба. Зараз і своїх хватає. Так що приходь, коли ті підуть на той світ. Кароче так, мужик, тримайся. А я піду на друге місце. Бо тут дєло не в’яжеться».
Ще будучи студентами другого курсу, нас зацікавила тема жебракування в нашому місті. І ми під приводом соціального дослідження розпитавули прохачів, що призвело їх до цього.
Ірина Сташко
Роман Буравський