Житомирський театр ляльок. Другий поверх. Кабінет режисера. 12.00. У мене зустріч з Юрієм Тарасенко. Він – лялькар, актор, режисер. Він сама творчість і натхнення для кожного.
На стінах в його маленькому кабінетику висять фотокартки, які надихають його творити. На більшості з них присутній сам Юрій Анатолійович. На деяких він геть маленький Юрко, а на інших – актор в різних ролях.
Все Ваше життя пов’язане з театром?
Так, театр – це сенс життя. По-перше, мрії про театр з’явились ще з дитячого садка. Я співав в автобусі по дорозі до нього. І вже тоді говорили, що я буду артистом. По-друге, театральний гурток я не залишав ніколи. Хоча щороку змінював рід заняття: то бокс, то футбол, то ще щось. По-третє, я вчився в музичній школі. Часом жалкую, що покинув її. Але кому скрипка й гами в селі потрібні?!. Бачте, але гени передаються. Моя донька в першому класі захотіла піти в музичну школу саме на скрипку.
В одному з інтерв’ю Ви сказали, що хотіли би бути схожим на Чарлі Чапліна, Юрія Нікуліна й Аркадія Райкіна. Кого з них у вас найбільше?
Я захоплююсь цими постатями. Знаю їхні біографії, досягнення. Але важко сказати, хто домінує в моїй творчості більше. Це ті речі, які я визначать самі психіатри. Але я схильний думати, що їх порівно.
Ви виготовляєте ляльки. Скільки часу йде на одну?
Час витрачається по-різному: якщо робити ляльку з пластику, то близько місяця, якщо з паперу, то, відповідно, менше. Коли говорять: «Ми за одну ніч зробили сім ляльок…», то не повірю. Адже ляльку треба зробити з глини, яка повинна просохнути, потім гіпс, далі пап’є маше у декілька слоїв. Потім розрізати і вставити механіку… Це не так просто. Виготовлення ляльок – це справжнє мистецтво. А для мене ще – це стимул жити.
А робили ляльки спеціально для доньки?
Я чепчики їй в’язав. А щодо ляльок, то вона гралася Ксенчиком, Пізнайком, Гришею. Тобто моїми, для театру, ляльками.
Мабуть, вдома у Вас їх повно?
Вдома більше 50-ти. Мені головне, аби лялька працювала і була живою, а не пилилася в підвалі. Також є вертепні ляльки. Я купив їх в Дортмунді на барахолці за 5 Євро. Якийсь пияка не знав, яку цінність віддає за копійки. А вони в ідеальному стані.
В костюмах, певно, спекотно. Як рятуєтесь?
Ніяк не рятуємось. Звісно, виходиш мокрим з вистави, але це робочий піт. Зате частина хвороб зникає, а також худнеш. Костюм ми не змінимо, а переодягаємо футболки декілька разів.
А були такі випадки, коли голова від костюма відвалилась чи ще якісь погрішності?
Бувають незручності. Наприклад, якось 10-кілограмове ліжко впало на палець через технічні проблеми. Бувають декорації по голові вдарять через недбалість машиністів-роззяв. Такі собі робочі моменти.
Як тоді викручувались?
Ми професіонали і тому нам неважко вийти сухим із таких неприємностей. Завжди викручуємось. Пам’ятаю, грали виставу «Незвичне змагання», коли 2 їжака розіграли зайця. Був прокол, коли актриса вибігає, одягнувши тіло їжака, а голову зайця. І що робити? От я починаю: «Ой, жонушка, ти така смішна, що схожа на зайця..» А вона: «Ой так-так, дійсно, це я маску вдягла». Біжить за ширму й бігом змінює голову..
Окрім актора, майстра ляльок, Ви ще й режисер. Як в одній особі вміщується стільки амплуа? Їм там не тісно?
Ви знаєте, тісно. Кажуть, що людина має проявити себе в чомусь одному. Але не в моєму випадку. Режисура об’єднує всі три професії. Тим паче саме в цьому заклечається лялькар: зробити ляльку, придумати історію і поставити її на сцені.
А яка з цих трьох професій для Вас найрідніша?
Рідніша, мммм… Напевно, акторський спів. Розкрию вам секрет, я можу співати караоке вдома по 6-8 годин.
В душі співаєте?
В душі – ні. А от, миючи посуд і готуючи їжу, то так. Колись у полі співав. Казали, що гарно. (Сміється)
Хто Ваша муза, або ж де черпаєте натхнення?
Ви не двозначно, а п’ятизначно запитали, тому прийдеться й п’ятизначно відповідати. Гарні жінки надихають кожного чоловіка. У душі я завжди молодий і завжди дон Жуан. І ви мені зараз даєте натхнення. Черпав натхнення із спілкування зі студентами, в яких викладав. Діти приносять задоволення і надихають творити. Нові люди, з якими виступаєш. Акторський склад. Жінка, до якої можу подзвонити і поспілкуватись. Якщо людина хоче знайти натхнення, то вона його знайде всюди.
Окрім лялькарства, у Вас є якісь захоплення. Футбол, наприклад.
Мені подобаються індивідуальні види спорту. Я дивився, як Бубка брав усі свої висоти. І бачив, як він говорить планці: «Я тебе покорю». Те ж саме, гімнастика, фігурне катання. Полюбляє дивитись бокс із братами Кличко. А вболіваю за «Шахтар». «Шахтар» – чемпіон, і вірю в це.
А донька грає у Вашому театрі?
Від мене вона взяла слух. Донька гарно співає. Її захопила ідея стати актрисою. Ми тричі їздили на Сорочинський ярмарок. Раніше виступала разом зі мною в передачах.
Сьогодні діти наймолодшого віку вільний час проводять за комп’ютером. Чи ляльковий театр не вижив себе як жанр?
Звісно, вашу аудиторію ми не зберемо. Ми охоплюємо покоління від 3 до 13 років. Батьки приводять, бо вони ще маленькі.
Вдається збирати аншлаги?
Аншлаги постійно з листопада до березня. Ми – розважально-повчальний заклад. Ми формуємо думку. Бомонду в Житомирі немає.. Смішно звучить житомирський бомонд… Тому маємо, що маємо.
Ви постійно говорите про музику, акторський спів. То, може, покинути театр і податись у співаки?
Знаєте, це як в анекдоті. Вчителька показує портрет Карла Маркса і питає: «Хто це?». Вовочка: «дядя Фєдя дворнік». Вчителька: «Як? Це ж Карл Маркс…» Вовочка: «Нє, це дядя Фєдя». Пішла вчителька після уроків до дяді Фєді, дивиться на нього і бачить та ж борода, лисина. Каже: «Дядя Фєдя, розумієте, ви і Карл Маркс – одне обличчя. Ви могли б якось бороду збрити…» А він: «Бороду-то я побрию. А уміще куди діну…». Так і я, співати-то я можу, а уміще куди діти…
Ірина Сташко