Цариця фойє: «Театр набриднути не може»

Якщо ви забули, на яку виставу прийшли, не пам’ятаєте, хто грає в спектаклі і вам дуже потрібно знати ім’я режисера, Тетяна Василівна вам у цьому допоможе.

Хто, як не вона, завжди повинна бути з посмішкою на обличчі й в курсі всіх театральних справ. Людина, яка перша зустрічає вас, коли ви приходите у її фортецю набратись мудрості під час відпочинку. Вона стоїть на стражі всього Житомирського драматичного театру імені І. Кочерги. Махлай Тетяна працює начальником контрольно-гардеробної служби і завжди знаходиться у своєму царстві під назвою «Фойє».

– Театр починається з вішалки. Погоджуєтесь?

– Справді, я перша людина, яка зустрічає наших глядачів. Я повинна бути завжди в хорошому настрої, адже як людина зайде в наш дім, так вона і буде почувати себе впродовж всієї вистави.

– Ви вже 10 років, як працюєте в театрі. Не набридла одноманітність професії?

– Театр набриднути не може. Тут щодня вирує життя з новими ролями й несподіваними поворотами подій. Вчора актор грав позитивного героя, а сьогодні він уже злий дядько.

– Мабуть, театр рятує від усіх бід?

– Не мабуть, а точно. Буває, йдеш на роботу в поганому настрої і думаєш, що зараз весь день буде таким. Але, як тільки переступаєш поріг театру, все змінюється з мінуса на плюс. Наш творчий дім не дозволить сумувати і тим паче не пробачить негативних емоцій у роботі.

Тетяна Василівна в театрі працює як бджілка. На її відповідальності фойє, а під контролем порядок під час вистави. Крім цього, вона ще й встигає вислухати кожного відвідувача.

– Певно, ви знаєте пів міста?

– Самій часом дивно, коли гуляю містом і зі мною переважна більшість вітається. А ще дивніше, що я їх теж всіх пам’ятаю. Робота в театрі – це, передусім, робота з людьми. Тим паче, коли є постійні клієнти. І за 10 років роботи можна вже й познайомитись.

В її роботі частенько трапляються неприємні ексцеси. Періодично в театрі грають вистави, на які вільний вхід, а це був би не українець, якби не клюнув на халяву. І одного разу на таку виставу під театром зібралось пів міста. Люду прийшло стільки, що навіть стоячих місць не було. А народ все одно продовжував товпитись під дверима театру. Тетяна Васмлівна пояснювала, що місць, на жаль, немає. Але для одного чоловіка в театрі, справді, було намазано медом. Він так хотів попасти на виставу, що вибив двері театру, відлупцював Тетяну Василівну і на додачу розбив дзеркало у фойє. Такий собі житомирський «театрал».

– І як ви справляєтесь з такими людьми?

– Важко з ними, адже ти не знаєш, що в них у голові. В таких ситуаціях мені доводиться вмикати акторську майстерність.

– Так ви теж свого роду акторка?

– Звісно. До нас приходять різні люди, тому я просто вимушена грати ролі. До кожного потрібно знайти свій підхід, який має бути правильним. Інколи я мушу заспокоїти людину, часом розвеселити. І це все потрібно робити так, щоб не зашкодити ні їм, ні собі.

– То ви, може, ще й медсестрою підробляєте?

– Буває й таке. Якщо людині стане зле, то її ведуть до мене у фойє, де я надаю першу допомогу. На моєму робочому місці завжди є аптечка. У нас не просто гардероб, а контрольно-гардеробна служба.

– А зайців ловите за допомогою шприца з аптечки?

– Насмішили. Ми вже знаємо театральних зайців в обличчя. А якщо з’являється новий, то його дуже легко вичислити. Одразу помітно, коли людина проривається з натовпом, або група хоче провести когось, швидко показуючи білети й хутко проходячи. Ці люди самі себе видають. А я таких людей не поважаю.

– А якщо це хороший і чесний «заєць», пустите?

– Можу пустити, але за умови, якщо є вільні місця. Завжди хочеться пропустити так званий радянський бомонд. Адже як можна відмовити бабусі в старенькому костюмі зі стареньким радікюлем і коли в неї на лобі написано: «Театрал». Я розумію, що на їхню мізерну пенсію квиток купити дорого, і мені не шкода їх пропустити. Але коли людина по-хамськи себе веде, то її місце точно не в театрі.

– А які ще дивакуваті люди до вас приходять?

– Найбільш дивні – це люди літнього віку. Вони приходять за дві години до вистави, коли ми пускаємо за пів до початку. Починають стукати в двері, просячи впустити. І як я можу цього не зробити, коли вони стоять, опершись на палицю. Скільки разів їм не говори, щоб приходили пізніше, все одно роблять по-своєму.

– А який найгірший момент у вашій професії?

– Люди, які не хочуть нічого розуміти. Наприклад, у театрі відміняють виставу, бо захворів головний актор. Я мушу повідомити людей про цю обставину і перенести дату проведення. Але не всі це розуміють і починають голосно лаятись, навіть попри те, що квитки будуть діяти.

Або буває, коли глядач недодивився до кінця виставу і виходить до мене незадоволеним. І я починаю їх переконувати в протилежному і просити додивитись до фіналу, бо навіщо пройти пів дороги і повернути назад.

– А біноклі часто беруть?

– Не дуже. Беруть їх переважно ті люди, які сидять на балконі. Не дуже вони користуються популярністю.

– А якщо загубили номерок зі свого пальто, що робите?

– Трапляються такі випадки. У такому разі ми просимо цю людину чекати, поки всі заберуть свій одяг. І потім залишається одне пальто на вішаку. Але я завжди прошу, щоб добряче передивились свої сумки, адже номерок замовити теж коштує грошей.

– А ваша яка улюблена вистава?

– Я обожнюю «Божі тварі». І ще люблю «Фараони», «Сватання Стецька», «За двома зайцями». Я подивлюсь їх, й одразу радісно й добре на душі.

Ірина Сташко