Житомирський художник Сергій Радіонов: «Коли якийсь дядя Петя електрик каже, що я щось не те малюю, я посилаю його подалі…»

Сергій Радіонов з когорти молодих житомирських художників.

Він активний, шаленіє від рибалки, хоча сам процес риболовлі жодного разу не малював, простий у спілкуванні, веселий, у філософські пошуки, як його старші колеги-художники, не впадає, називає себе яскраво вираженим пейзажистом. Портрети малює погано, тому за них і не береться.

Репортер Житомира, який до цього поспілкувався з житомирськими художниками-філософами Миколою Бутковським та Петром Богомазом не міг не поцікавитися трудовими буднями та творчими пошуками Сергія Радіонова.

Сергій Радіонов, як він сам про себе розповів Репортерові Житомира:

З дитинства почав малювати. Закінчив дитячу художню школу в Житомирі (ДХШ). Потім здобував спеціальність художника-оформлювача у ВПТУ №17. Потім армія, праця в Києві – розписував кафе, ресторани, приватні садиби. Зараз навчається у Житомирському інституті культури і мистецтв на факультеті «Дизайн середовища». Захоплюється рибалкою. Їздить на планери, малює картини.

– Філософія вас не цікавить? Ви як художник дивитеся на світ іншими очима? Бачите те, чого не бачать інші?

– Може й дивлюся, а може й не дивлюся. У мене немає філософських пошуків. Я малюю те, що бачу. Зображую нашу поліську природу. Я більше пейзажист за напрямком живопису.

– Для того щоб намалювати картину треба побачити мотив?

– Знайти мотив можна де завгодно. Навіть у центрі Житомира можна зробити гарний пейзаж, який сприйматиметься глядачами як щось нове, небачене досі. І це незважаючи на те, що вони десятки разів на день могли проходити у тому місці, не звертаючи увагу на оточуючий світ.

– Ви їздите на планери, як організовано, так і в індивідуальному порядку. Як довго вибираєте місце, яке гідне бути зображеним на картині?

– Буває пройдеш декілька кілометрів у пошуках потрібного пейзажу, а потім, повертаючись назад, знаходиш його перед самим місцем з якого розпочав пошуки. Це незбагненний процес.

– Ви їздите по всій області у пошуках мальовничих пейзажів. Очевидно, коли малюєте десь у полі, або у лісі, привертаєте увагу місцевих жителів. Як сільські люди реагують на художників?

– Цікавляться. Одному художникові з яким ми виїжджали на «Єханурівський планер» місцеві запропонували велике відро чорниці в обмін на картину. Чорниці знаєте, як важко збирати? Отож, селяни розуміють усю цінність тих художніх полотен, які ми створюємо. Мені якось запропонували відро картоплі взамін на мій етюд. Я відмовився.

– Ну, відро чорниці і картоплі бартером на картину – це одне. А бувають випадки, коли місцеві жителі починають до вас чіплятися, заважати у роботі, погрожувати?

– Буває малюєш на природі за межами населеного пункту, підходять п’яні, починають чіплятися. Добре, коли просто підійде, поцікавиться і скаже: «Ооо, художник! Ну, малюй, малюй… ». Розвернеться та й піде. А буває підходять і починають чіплятися, типу «Ооо, худооожник, де ти тут взяяявся? А ну намалюй зараз мене!», або «Намалюй мою собаку…», або «У мене біля хати такі дерева гарні ростуть. Ходім я тобі покажу, намалюєш там де я живу.» Або ледь не вимагають намалювати щось теке, що вони й самі сформулювати не можуть. При цьому просять показати, що вже намалював.

– До бійок не доходило? Яким чином захищаєтесь від нав’язливих співрозмовників?

– Зрозуміло, що коли ти один у полі, або лісі малюєш, можуть причепитися і захисту чекати немає від кого. Ходили чутки, що деякі художники навіть купували собі електрошокери, газові пістолети для того, щоб захистити себе від усіляких дурнів.

– Ого, виявляється, професія художника «і небезпечна і складна». Завсім не така, якою ми звикли її собі уявляти. Так битися доводилося?

– На щастя, до цього поки не доходило. Досі вдавалося ефективно роз’ясняти людям їхню неправоту в усній формі.

– Яким чином поціновувачі мистецтва дізнаються про ваші картини?

– Виставляю картини у спілці художників, напроти телецентру. Також в інтернеті на спеціалізованих сайтах. Час від часу приймаю участь у всеукраїнських художніх виставках. Ось так і «розкручую» свою творчість?

– Купують?

– Зараз не дуже поспішають купувати. У людей, які дійсно цінують мистецтво, небагато грошей стало після цих реформ. Люди не купують картини не тому, що не цікавляться живописом, а тому, що у них немає за що їх купувати. Старші колеги розповідають, що у радянські часи за один день продавали піввиставки. Хотілося б, щоб так само було й зараз.

– Ви живете, виключно, з реалізації власних картин, чи змушені підробляти?

– Якби я жив лише з продаж своїх картин, я б давно помер (сміється…). Щоб заробити на хліб насущний, виконую замовлення на художній розпис, вітражі, працюю художником-оформлювачем.

– Зі своїми колегами художниками, конкуруєте?

– Та ні. Немає сенсу нам сваритися. Немає чого ділити. Роботи вистачить усім.

– Творчі люди не завжди адекватно реагують на зауваження у їх бік, які стосуються роботи. Мовляв, душа художника – вразлива до прискіпливої критики. Чи дають вам поради як треба правильно малювати ваші старші колеги? Чи дослуховуєтеся до них?

– Старші колеги, справді, дають гарні поради. Буває малюєш картину, забув вписати якийсь елемент. Колега заходить – бачить це і підказує. І немає чого на нього ображатися, коли людина «свіжим оком» професійно підказує тобі на недолік, який можна вчасно виправити. За це лише дякувати треба.

Але коли якийсь дядя Пєтя електрик починає мені говорити, що я щось не те малюю, а повірте, таке буває дуже часто, звісно я пошлю його подалі. Розумієте, у нас у мистецтві розбираються усі – від Президента до волоцюги. І кожен не марнує нагоди розказати художнику як треба малювати.

Ось з цим я не можу погодитися. Я ж не розповідаю дяді Петі електрику, як йому зводити фази, щоб не виникло коротке замикання. А якби почав розповідати – він послав би мене подалі. І правильно б зробив.

Сергій Фещенко