10 листопада – день ветеранів органів внутрішніх справ. У зв’язку з цим Тетяна Дружинська, інспектор ВЗГ УМВС України в Житомирській області, вирішила розповісти Репортерові Житомира про одного з ветеранів Житомирщини.
«Тяжким було життя…» – з таких слів розпочинає свої спогади 86-річний ветеран, учасник Великої Вітчизняної війни, Герой Радянського Союзу Олександр Радіонович Мастерков.
Народився він жарким серпневим днем у м. Омську. Сім’я була багатодітною, мав двох сестер та трьох братів. Коли Олександру виповнилося 8 років, то родина, як і жителі всього Радянського Союзу, переживала страшний 1933 рік. Із сльозами на очах згадує старенький скруту тих часів. Голодомор масово косив людей. Матері у розпачі виводили своїх дітей на вокзал і там їх залишали, аби подарувати хоч якийсь шанс врятуватись. Пам’ятає Олександр Радіонович як і їх, 6 дітей, мати привела на вокзал. Малі вчепились неньці за спідницю і благали не покидати. Матір не змогла залишити бідолах і вони разом повернулися додому. На щастя, всім у сім’ї Мастеркових вдалося вижити.
Здавалося б, все налагодилося. Олександр закінчив школу. У 17 років планів на майбутнє багато, але все перекреслила мобілізація до армії. Ветеран розповідав, як їх відправили на Карельський фронт. До місця призначення вони прибули вчасно, а от кухня відстала. Довелося бійцям голодувати. Попросили їжу у місцевих, але ті, за словами Олександра Радіоновича, дали отруєні продукти, після чого багато хлопців з їх команди померли. Інші виживали як могли, допоки не прибула польова кухня.
1943 року Мастеркова перевели на українські фронти, де були у розпалі бойові дії з фашистськими загарбниками.
Перший бій для Олександра на території України – за визволення Чернігова. Він був кулеметником і постійно ризикував. Кожна мить могла стати для нього останньою. Тоді ж солдат і отримав перші серйозні поранення і був госпіталізований. Та вже через три місяці знову повернувся на фронт.
За всю війну Мастерков прошов від Карелії до Берліну. Розповідав, як воював у Польщі, як витискали німецькі війська з цієї території.
В Угорщині, згадує, рота вела наступальні дії. Під час однієї з розвідувальних вилазок у тил до ворога німці помітили їх групу й захопили в полон. З біллю в душі ветеран розповідає про те, як фашисти чинили розправу над солдатами: вирізали на лобі зірки, відрізали різні частини тіла, змушували помирати повільно та нестерпно. Поки вороги по-черзі виводили наших бійців на тривалі знущання, а події відбувалися у лісі, Олександру та ще шістьом хлопцям вдалося вирити під деревом між кореневищем яму і туди заховатися. Німці ж подумали, що ті втекли, і не стали шукати. Таким чином, Олександру Радіоновичу разом з декількома товаришами вдалося врятувалися від неминучої смерті.
Є і позитивні спогади. Це, звичайно, довгоочікувана Перемога. Настала пора, коли німці відступали і відступали… В 1945 році Мастерков був учасником звільнення Чехословакії та Австрії – тут і був останній ударний для противника бій за звільнення Відню. Звідти і пішли на Берлін за великою Перемогою. Згадує Олександр Радіонович події в травні 1945 – всі мости через Дунай були зірвані. Командування повідомило, що кожен з бійців роти, яка перша пройде ріку, отримає звання Героя Радянського Союзу.
«Наша рота була першою!» – з гордістю підкреслив Мастерков.
Після війни хлопець працював у Кіровограді в органах внутрішніх справ. Там познайомився з майбутньою дружиною, студенткою медичного технікуму. Дівчина була родом із Чуднівського району Житомирщини, тож після народження сина жінка наполягла на переїзді до Житомира.
Війна завадила Олександру Радіоновичу здобути вищу освіту, однак згодом хлопець навчався в кооперативному училищі у Вільнюсі, а потім 25 років працював у Житомирській виправній колонії, звідки полковник внутрішньої служби Мастерков пішов на заслужений відпочинок.
Саме так, пройшовши крізь терни війни, Герой Радянського Союзу Олександр Радіонович Мастерков таки зумів реалізувати власні юнацькі плани та знайти сімейний затишок у своєму житті.
