Він отримав нагороду “Журналіст року”, але запевняє, що не журналіст. Вася Муравицький розповів про себе, ток-шоу і журналістику.
Я не журналіст. І навіть нагорода «Журналіст року» його з мене не зробить. Я всього-на-всього приніс три есе, які краще за інші підійшли до теми конкурсу. Таке міг би зробити кожен.
Сенс говорити, що я номер один через якусь грамоту? Є набагато кращі. А в мене зовсім інша задача і ціль. А то лише грошова премія.
Я висловлюю свої думки за допомогою ЗМІ, тому що мені цікаво спілкуватись з людьми. Навіть якщо це робиться у такий монологічний спосіб. Коли мені захочеться висказатись, я щось напишу. Але це не означає, що я журналіст.
Мабуть, мені бракує живого спілкування. Я – закрита людина. Контакт мені легко знайти, а от багато говорити – ні. Тому в репортерстві я ніколи не буду.
Мені треба щось серйозніше, ніж репортерство. Якась публіцистика.
Суть журналістики в тому, щоб складні речі пояснити простим людям і при цьому їх не обманути. А справжній журналіст напише так, що призведе до змін. Колись так писав «Вечерний Житомир». З ними я й починав працювати.
Якщо творити в рамках, то краще працювати на будівництві. Ось тому в мене не склалось із газетою «Житомирщина». Місяць я намагався подружитись із шаблонними текстами. Подружитись не вийшло. Першим це зрозумів я, другим – сам редактор.
Треба вміти говорити сказане. Тільки хороший журналіст розкрутить вічнозелену тему з такого ракурса, що сам повірить у її актуальність.
Для журналіста головне, щоб його читали, слухали, дивились. Якщо цього немає, то навіщо цирк? Ось тому я не розумію суті житомирського телебачення.
Я буду писати завжди. Принципово кажу: «Я буду писати, якщо мене багато читатимуть. Я буду писати, якщо мене читатиме декілька людей. Я буду писати, якщо мене ніхто не читатиме».
Мені потрібно донести щось своє. Хоча часом, здається, що світ краще приголомшити неординарністю. Люди зараз вже не ті, хоча й неординарність поступово переходить у банальність.
Якщо ти не хочеш, щоб тобі зірвало мозок, не фальшив зі словом.
Багато хто говорить, що я причетний до озвучування мультиків. Проте я продублював кілька слів і навіть не згадаю ні назву, ні героя картини. Я допомагав другові на стадії розкрутки. З мого боку була лише організація. Все інше – чиїсь вигадки.
Ток-шоу – класна річ, щоб навчатись доносити свої думки за допомогою іншої людини. Але це не означає маніпулювати і створювати його за принципом «для країни трагедія, для Шустера – ток-шоу».
Я п’ять годин знімався для 30-секундного рекламного ролику. Мені страшно уявити зйомки півторигодиннного фільму.
Мою книжку прочитають. І коли хоча б один читач із ста тисяч напише схвальний відгук, тоді б я сказав: «Може, я щось, справді, вмію».
Я чудище, але чесне. Гарно звучить. Мені важко пережити лицемірство й формальність. Мені потрібно бути і чудищем, і чесним.
Мені все одно, що про мене думають. Мені хочеться, щоб люди говорили про те, що я думаю.
Ірина Сташко
