Сьогодні річниця виведення військ з Афганістану. Учасники війни згадують обставини тих кривавих подій.
Співробітник СЗГ УМВС України в Житомирській області Ольга Номерчук розпитала підполковника міліції Віктора Лисака про його 20 місяців Афгану. Віктор Анатолійович нині очолює відділ кадрового забезпечення Корольовського райвідділу міліції Житомира.
Для 18-річного юнака Афганістан почався у 1987 році із звичайного листка паперу, на якому розмашистим почерком ним власноручно було підписано згоду на службу чужій батьківщині. Перед Віктором Лисаком і ще 18 юнаками пролягла дорога на війну по пересильним пунктам: п’ять діб у потязі до Ташкента, звідти – в Тузеем, Кабул, і нарешті – військова частина 16411 у Баграмі провінції Баглам.
– Хіба молодість може думати про щось серйозне, навіть якщо йдеться про війну, – всміхається Віктор Анатолійович. – Ось і ми, солдати строкової служби, добиралися до місця призначення в окремому купе потягу з піснями під гітару, з жартами-примовками і навіть жодного разу серйозно не заговорили про те, що нас чекає в Афганістані.
Між тим Афганістан зустрів новачків нестерпною спекою і неймовірною кількістю пилу, в якому ноги вгрузали по самі щиколотки
Спраглим солдатам вказали на цистерну, але замість прохолодної води вона була наповнена гарячим чаєм, що заварювався на верблюжих колючках. Пояснювалося це тим, що сиру воду пити категорично заборонялося, оскільки на териорії країни лютувала дизентерія. Це потім солдати навчаться охолоджувати воду в найспекотніший день і зберігати її прохолодною навіть під немилосердним пекельним сонцем. А поки що вони задовільнялися окропом заради банального втамування спраги.
– Нам видали спецівку, яку між собою ми називали «мабутою», без усяких розпізнавальних знаків і нашивок, – згадує Віктор Анатолійович. – Після цього розподілили за родом діяльності. Оскільки на той момент я мав кваліфікацію фельдшера, то командування відрядило мене у парашутно-десантну групу пошуково-рятувального загону. Поки що новачки мали можливість придивитися до життя, що вирувало навкруги, довідатися про місцеві правила у бувалих вояків, та і самим відчути різницю між колишнім і нинішнім життям.
За словами Віктора Лисака, навіть літочислення у афганського народу відставало від радянського порядку на 300 років. Проте за бажанням у будь-якій провінції можна було дістати навіть дефіцитні імпортні речі, наприклад, японські магнітофони. Робилося це через так звані «дукани» – невеликі будки-магазини, в яких можна було купити все, – від цвяха до автомобіля, від столичної горілки до місцевих наркотиків.
До відношення місцевих жителів теж довелося звикати. Показні посмішки аборигенів можна було бачити на їх лицях тільки до того моменту, поки сонце не ховалося за перевал. Коли ж в Афганістані наставала темрява, одразу ж ставало ясним істинне відношення місцевих жителів до радянських людей. Добродушні посмішки змінювались пострілами.
Одного разу, коли пройшли півтора тижні з моменту прибуття новачків, на вечерю солдати отримали незвичайний батон, за запахом якого виразно вгадувався спирт, а сам хліб був трохи черствим і мав досить специфічний смак. Це пізніше, бійці дізнаються, що такі «ласощі» їм подаватимуть спеціально за день до бойової операції.
Перше бойове хрещення Віктор Лисак і справді пройшов наступної доби після пригощання «героїновим батоном» (так прозвали проспиртований хліб солдати). Під час проведення операції буквально в 20 кілометрах від місцевого аеродрому був збитий радянський літак. Рятувальну команду, в складі якої був і Віктор Анатолійович, відправили на місце події. Завдання – знайти усіх: і поранених, і тих, кому вже не знадобитися допомога медиків, доставивши їх у санчастину.
– Ні, страху або чогось ще подібного не відчував, – говорить Віктор Лисак. – Свою місію сприймав, швидше, як відповідальну роботу, яку треба зробити швидко і якісно. Від побаченого зуби починали стукотіти вже після, коли рятувальні операції були закінчені.
Нерідко рятувальники і самі опинялися у смертельній небезпеці
Пораненено було і Віктора Анатолійовича, якому під час проведення чергових рятувальних заходів осколок від вибухівки попав у шию. Всього на рахунку у Віктора Лисака близько тридцяти операцій з порятунку поранених і десятки врятованих життів. За його словами, ні на одній операції особливі складнощі не відчувалися і страху як такого не було. І тільки за два місяці до закінчення служби Віктор Анатолійович в одну мить раптом з жахом зрозумів, що не може згадати нікого зі своїх близьких людей. Пам’ять навідріз відмовлялася малювати їх обличчя.
–Ось тоді стало страшно, – ділиться мій співрозмовник. – Бувало, обхопиш голову руками, замружиш очі і з усієї сили намагаєшся згадати, як виглядають рідні. І аж відчай бере – нічого не виходить. Свідомість видає тільки образи поранених і загиблих. Опритомнів тільки тоді, коли нарешті опинився удома.
За участь у афганській війні Віктору Лисаку було вручено з десяток нагород, особливо пам’ятними з яких для нього особисто є медалі «За бойові заслуги» і «За відвагу»
–Це комусь ночами снився Афган, – продовжує він. – А мені ніколи було впадати у спогади. Мені хотілося вчитися, одружитися і влаштуватися на гарну роботу.
Не можу сказати достеменно, чи не злукавив мій співрозмовник, але незабаром після повернення на батьківщину, Віктор Анатолійович влаштувався фельдшером на станцію «швидкої меддопомоги». А ще через три роки волею долі виявився на службі в органах внутрішніх справ, де продовжує служити і донині.
Щорічно 15 лютого, в пам’ятний і близький йому день, Віктор Лисак зустрічається з товаришами по службі. Їм є про що говорити, є, що і кого згадати, і навіть є, про що помовчати. Це зрозуміло і прийнятно тільки їм одним.
Нам же, хто тільки чув про афганську війну, залишається шанувати їх подвиг. Вічна пам’ять їм, тим, хто залишився назавжди на войовничій афганській землі! І слава вам, тим, хто повернувся з самого пекла!..