«Фашист сказав, що вб’є, якщо діти не заткнуться»

Мешканка Брусилівського району згадує про страх та голод, який довелося пережити під час Великої Вітчизняної.

Спогади воєнних років – це не просто відрізки пам’яті. Це – вічний біль, який не можна забути і видалити зі свідомості. Ці картини постійно оживають в уяві, щоб ще раз нагадати про минулі жахіття.

Народилася у Брусилівському районі. Моє рідне село Лазарівка напередодні Великої Вітчизняної війни було великим і людним, – згадує Ганна Собко, яка народилася у 1932 році.
Коли почалась війна, я сиділа разом з меншими братиками вдома, а тато з мамою були на роботі. Почула снаряди і мерщій до сусіда в погріб, адже боялася, що батьки битимуть, коли не збережу малих. Через декілька днів батька забрали на фронт.

У нашій школі комуністи – директор та вчителі організовували рух опору, вирішили знищувати заїжджих німців. Але хтось про це фашистам, і весь педагогічний колектив живцем закопали на подвір’ї школи. Правда, директору вдалося чудом втекти, тому він до кінця війни переховувався на горищі свого навчального закладу.

Коли батька забрали, сім’я змушена була переїжджати з села в село. А потім повернутися у рідне місце, у свою стареньку хату. Убозтво, злидні, розруха, голод.

Неначе страшний сон згадує усе це жінка і не може не пролити сльозу

Потім матір забрали до німецької кухні – готувати «фріцам» їжу. А Ганна Василівна няньчила малих дітей своїх односельців в той час, коли матері робили для німців хатню роботу – куховарили, прали, поралися по городу.

Як зараз пам’ятаю: малеча постійно плакала і заважала своїм криком доросли. Ззаду стояв фашист і погрожував мені ножем. Сказав на своїй корявій, що вб’є мене, якщо діти не заткнуться. Спочатку я гірко плакала. Потім – якимось чудом плач малечі стих.

Ще пам’ятає Ганна Собко, як серед подвір’я стояв величезний танк

І коли він стріляв, скло у вікнах тріскалось та випадали шибки.

Ніколи не забувають і не забудуть ці люди про страшні роки Великої Вітчизняної. Бо саме вони навчили їх виживати у цьому жорстокому світі, навчили витримувати та терпіти будь-що. Для Ганни Собко ті роки стали найстрашнішими подіями. Хоча й після війни жилося не солодко, але все ж таки війна – є війна. Зараз бабця живе на мінімальну пенсію.

Марина Кузьменко