Микола Оніщук в інтерв’ю газеті “Житомирщина” розповів як піднести рівень довіри до судів в Україні

Цими днями на Житомирщину з благородною метою завітав Микола Оніщук.

Одноіменний благодійний фонд, засновником якого є наш відомий земляк, застрахував майже двадцять тисяч школярів нашої області від травматизму та нещасних випадків. А після урочистого вручення страхових договорів директорам шкіл та представникам батьківських комітетів, Микола Оніщук – президент Інституту правової політики, доктор юридичних наук, міністр юстиції України (2007-2010 рр.), заслужений юрист України – побував і в редакції «Житомирщини». Він відповів на ряд запитань щодо правової системи нашої держави.

– Миколо Васильовичу, за 20 років в Україні було ухвалено величезну кількість законів, причому, в більшості своїй, за твердженням фахівців, добрих, але в результаті виходить, що вони не працюють. Чому?

– Не існує однієї універсальної причини цього явища. Ми – молода держава і нам потрібно було формувати своє правове поле, власне законодавство. Те, що за 20 років напрацьовано такий законодавчий масив, це добре (європейські держави напрацьовували їх 200 років). А от щодо виконання законів, то основна вада – навіть не в їхній якості, а в неповазі суспільства до них. У нас ні ментально, ні психологічно не формується внутрішня потреба поважати закон.

– А хто й чому цього не робить? – школа, суспільство, влада, громадські організації, юридичні служби?..

– Так чи інакше, в усіх названих вами сферах недоліки формування правової свідомості мають місце. Але, на моє переконання, це, передовсім, – проблема влади. Має бути саме її політична воля до неухильного виконання законів. Саме так сталося в Грузії.

– Але там, утверджуючи законність, робили це не завжди законними методами…

– Для того, щоб її утвердити виключно законними методами, потрібні десятиліття, а може, й більше. До того є два шляхи – знизу і згори. Знизу – це коли громадянське суспільство впливає на цей процес через найрізноманітніші форми – ЗМІ, діяльність публічних інститутів, партій, профспілок, громадських організацій тощо.

Повторюю, на це піде дуже багато часу. Другий шлях, за прикладом Грузії, – це коли через політичні верхи йде примус і приклад неухильності законослухняності: шляхом звільнення, покарання, переслідування порушників закону аж до кримінальної відповідальності.

– А в Україні при сьогоднішньому стані суспільства такий, як у Грузії, варіант можливий?

– Зараз нам не доводиться очікувати ні першого, ні другого. Немає у нас на це політичної цілеспрямованості, політичної волі. А суспільство перебуває в розгубленості. Хоча сьогодні воно вже кристалізується.

Процеси, пов’язані з нещодавньою трагедією з О.Макар у Миколаєві, чи гучна справа з Р.Ландиком – усе це показує, що суспільство чіткіше визначається у своїх як моральних, так і правових цінностях та запитах. Воно вже не допускає таких гіпертрофованих форм прояву нерівності в застосуванні закону, неповаги до гідності людини. З розвитком інформаційних можливостей люди отримають певний рівень знань, розуміння, досвіду, і це формує відповідний рівень потреб, насамперед, в сфері захисту прав, честі та гідності, верховенства права, природних прав людини. За Конституцією, держава має їх забезпечити.

На рівні підсвідомості ми вже пройшли точку неповернення назад, але в практичній політиці цього ще немає.

– Що може загальмувати процес утвердження правосвідомості?

– У державі сьогодні відбулася ерозія системоутворюючих факторів. Це, передовсім, проблема незалежності судової системи, верховенства права, контролю чи втручання в діяльність ЗМІ та обмеження їхнього впливу на реальну політику. Це й, до певної міри, домінування політичних владних інститутів над громадянським суспільством. Проте я не думаю, що цей процес не набув стану незворотності. Суспільство здатне до самоорганізації, розвитку та вдосконалення.

– Сьогодні влада все ж намагається новими законами ліквідувати нерівність людей, з якою вони стикалися в судах, в інших правоохоронних органах…

– Ви маєте на увазі новий Кримінально-процесуальний кодекс? Я особисто причетний до цього процесу, оскільки творення нової моделі кримінальної юстиції (а це й процесуальне законодавство, й кримінальне судочинство, діяльність прокуратури, органів досудового слідства) розпочалось щонайменше п’ять років тому і продовжується в правильному напрямку.

Але самі по собі законодавчі новели без жорсткої політичної волі здатні забезпечити хіба що 50% ефективності при їх застосуванні. Потрібне неухильне виконання приписів нової системи кримінальної юстиції рівною мірою стосовно кожної посадової особи.

Микола Юніщук: “Не можна говорити про рівність людей перед законом, якщо самі владні інститути вибірково застосовують закон”

І питання тут не в прізвищах, а в підходах. Коли опозиція сьогодні критикує новий КПК, то виходить із того, що й доброякісний документ за умови, якщо застосовуватиметься вибірково чи допускатиме політичне втручання в норми кримінального процесу, матиме зворотній ефект. І в цьому сенсі вони мають рацію.

Але закон не можна писати, розраховуючи на негативну дію, на те, що хтось буде зловживати. Тому реформа кримінальної юстиції – це надзвичайно своєчасний і важливий крок, вона переслідує в своїй основі підвищення рівня захисту людини; це соціалізація і гуманізація відносин між особою, яка підозрюється в скоєнні кримінального злочину, і публічною владою, яка звинувачує її в цьому. І дозволяє відійти від репресивної системи, де інтерес держави чи ідеологічні цінності стояли над людиною.

– Що в цьому сенсі пропонує новий Кримінально-процесуальний кодекс?

– Його завдання – поставити на одну площину звинувачення і захист. Обидві сторони повинні мати рівні процесуальні можливості. Це основа основ судочинства.

Саме в цій сфері людина є найбільш вразливою. Обмежували її волю, робили обшуки, деморалізували, і все – на підставі закону. Тепер усе має бути по-іншому. Це й підвищення рівня судового контролю над досудовим слідством (вводиться посада слідчого судді, який має контролювати діяльність слідчого на всіх етапах); це й позбавлення права проводити слідство прокуратурою, бо виходить, що прокуратура сама проводить слідство і сама ж за собою наглядає. Вводиться інститут примирення між потерпілою особою і підозрюваним, звинуваченим. Суттєво звужені й стають виключними підстави для затримання, тримання під вартою на стадії досудового слідства – лише за насильницькі злочини. В інших випадках — домашній арешт, грошова застава, контроль переміщення, але не грати…

– А чи прийнятний для нашого судочинства суд присяжних?

– Це питання в новому КПК не вирішено, бо те, що там назвали судом присяжних, насправді ним не є. Адже, це – судочинство, яке складається із двох професійних суддів і трьох народних засідателів. Іншими словами, запропонована добре відома радянська модель.

– А в чому відмінність?

– Коли говорять про суд присяжних, то йдеться про те, що в кримінальному судочинстві суд факту і суд права мають бути розведені. Суд присяжних вирішує питання факту злочину – був він, чи ні, винна особа в ньому, чи не винна. А питання права – це вже завдання професійного судді, одного чи двох – не має значення. Принцип суду присяжних – це розмежування: суду факту і суду права. Така практика існує в європейських країнах, США.

У нас же побоялися піти на цю систему і застосували по суті конституційну формулу участі народних засідателів у кримінальному процесі. Народні засідателі тепер спільно з професійним судом вирішуватимуть питання і факту, і права. Тобто, суди не розділені. А це нівелює саму сутність суду присяжних, як суду народу. Адже кожен з нас має право бути судимим такими ж як і він.

– Як ви вважаєте, із прийняттям нового КПК удасться уникнути хабарництва й стороннього впливу на суди і в результаті повернути віру людей у справедливе правосуддя?

– Суд як інституція – це продукт людства. У всі віки існувала проблема: хто має право судити? Забезпечити незалежне судочинство можливо, і певні кроки на цьому шляху зроблено ще в 2010 році. Було ухвалено Закон «Про статус суддів і судоустрій», внесено низку змін у процесуальне законодавство, переглянули відповідальність суддів. Але, як це не парадоксально, значна частина законодавчих змін девальвована. Зокрема, йдеться про те, що за останні два роки фактично посилився тиск на суддів, зокрема, з боку прокуратури. Останні ж (судді), йому не противляться, бо ризикують посадою.

– Ви – колишній міністр юстиції. Як ви оцінюєте нинішню недовіру людей до судів?

– Добре відомо, що рівень недовіри до судів опустився до рівня недовіри до політичних інститутів. Але якщо влада забезпечує авторитет судів своїми діями, то й ставлення до влади чи політичної партії – позитивне.

Як піднести рівень довіри до судів в Україні? Тут є ряд факторів, але найголовніше – політична воля щодо виконання законів, насамперед, усіма представниками влади. Якщо цього не буде, моментально з’являється проблема вибірковості. Суспільство це бачить і одразу ж виникає недовіра до системи як такої. Тому законодавчими актами, якими б добрими вони не були, ситуацію не змінити. Хоча удосконалювати закони треба, альтернативи цьому немає.

– Існує така теорія, що в перехідний період дуже небезпечно приймати велику кількість нових законів, бо країна просто не зможе їх «переварити», що призведе до хаосу.

– Думаю, що в Україні цей процес до хаосу не призведе, а от до девальвації права – цілком можливо. Та й правники не можуть осягнути всю масу нового законодавства, треба спеціалізуватися в якійсь окремій галузі. Хоча нині і є достатній доступ до інформації, до можливості знати не лише саме законодавство, а й досвід застосування правових норм, в тому числі в інших державах. Тож є намагання підтягнутися до нього.

Це й спонукає до подальшого законотворення, що в свою чергу спонукає до такого собі «законодавчого галопу». Він має свої вади, але є й інше – рівень правової культури громадян відстає від цього «галопу». Утворюється розрив. А якщо до цього додати відсутність політичної волі, яка б піднімала правову свідомість… Цього в нас немає.

– Які можливі чинники піднесення правової культури громадян?

– Я вважаю, що провідна роль тут належить усе ж політичним органам – владі. При цьому в світі привалює така доктрина: людині не потрібно знати все право. Щодо неї діє правова концепція – тобі дозволено все, що не заборонено. Тож і треба знати лише те, що заборонено, усе інше – можна. А якщо в громадянина виникає якась правова проблема, її має вирішувати суд за допомогою адвоката.

А от щодо влади, політичних інститутів, то тут діє інша концепція: дозволено лише те, що прямо визначено законом, а не те, що ти хочеш. Якщо ти – посадовець, то дієш лише в рамках повноважень, наданих чинними законами, які обмежують твою суб’єктність. Це головне, що впливає на глибинний контекст правової культури. Люди повинні вірити в те, що є справедливий суд, у те, що влада діє в режимі самообмеження. Порушення цих принципів формує в людей невпевненість, розгубленість, почуття нерівності, правову невизначеність.

Висновок із усього сказаного – такий: політична воля щодо неухильного виконання законів, насамперед, самою владою, посадовцями всіх рівнів, є провідною для досягнення нової якості правової культури нації.

Микола Оніщук: “Якщо нам удасться законодавчими, організаційними, управлінськими рішеннями й практичною політикою домогтися і забезпечити незалежність, неупередженість і справедливість судочинства, ми здатні будемо зробити якісно новий крок у розвитку суспільства, нації і держави”

Бесіду вела Іраїда ГОЛОВАНОВА

Інтерв’ю для газети «Житомирщина». Дата виходу – 24.04.2012