Жаркий вітер на щоці, смак суниці на губах, зірки в небі, дотик теплої води …
Літо … Воно пройшло так швидко, що й не встигла крикнути «постій!». І здається, довго здається, що воно ще тут. У кінчиках пальців – пам’ять, пам’ять про літо. Тремтінням, судомою, щоками підставленими назустріч дощу, тихим сміхом і випадковою посмішкою – літо …
Все-таки літо. Тобі кажуть, що воно вже пішло, але ти шукаєш його сліди, біжиш, спізнюєшся, не встигаєш … Але все-таки літо. І ти йдеш по його слідах, що тануть на очах…
… 2:00 в машині, 3:00 на літаку, трохи пішки – понеслась! Куди – не знаю. Все заради літа. Маленького – премаленького. Боязкого шматочка літа. А більше і не треба, інакше можна померти від тепла … Літо …
Я нічого не чую, я нікого не бачу, для мене не існує матерія – я наздоганяю своє літо.
Дайте мені мій шматочок літа … А він і так зі мною. Назавжди. Моє літо. Яке було, яке є, яке буде. Літо назавжди!
Я ж пам’ятаю, як воно йде. Як жовте сонце плавиться в червоний захід. Як вітер починає пахнути снігом. Я посміхалася вітру. Я просила його:
«Почекай!Трохи! Залиш мені трошки літа!»
А вітер бачив таких, як я, не раз. Поки було тепло – він не сперечався зі мною. Але стало холодно, і вітер прошепотів: «Літо скінчилося».
Я повірила не одразу. Але літо скінчилося. Пішов дощ. Холодний, депресивний, сірий. Я простягнула руку і піймала краплю води. Мені не сподобалося відображення.
«Це не я!» – сказала я воді.
Але крапля застигла крупинкою льоду. І я зрозуміла, що це – моє відображення. І найстрашніше – воно не тане на моїй долоні. Значить, долоня не тепліше льоду.