Сьогодні журналісти б’ють кулаком вже не об кам’яну стіну (бо камінь має властивість рано чи пізно піддатися впливу ззовні), а желеподібну.
Стіна нібито й вгинається під силою кулака, але за мить повертається до своєї попередньої желеподібної форми. І її, здається, не проймеш нічим.
Я відкрию вам велику таємницю – не лише поети пишуть для поетів, письменники – для письменників, кореспонденти пишуть також тільки для своїх побратимів по перу.
Колись аксакали житомирської журналістики розповідали мені оповиті сивою совковою давниною легенди, що до кореспондентського слова місцева влада дослухалася і навіть, не зволікаючи, виправляла свої помилки. Нині про таке можна лише мріяти. Найбільше, що можна добитися своїми критичними статтями від посадовців – це ненависть до власної персони та ЗМІ, яка ти представляєш. Ну, ще судовий позов, якщо «пощастить». І все!
Наші очільники із почуттям власної гідності та обраності протирають штани та спідниці і якщо й діють, то зовсім не в інтересах плебейського натовпу.
Ризикуючи, що мене звинуватять в екстремізмі, скажу: можливо нам, журналістам, годі ввічливо гупати лише кулаками об желеподібну стіну? Можливо, слід озброїтися сучаснішими методами: гранатами, напалмом і ядерними боєголовками?
Подумаймо над цим, доки наші кулаки ще самі не перетворилися в желеподібну масу!