Безхребетні телятка

Гай-гай, чи настане нарешті той благословенний час, що межує з комунізмом, коли будемо для нашого начальства не робочою скотиною, а повноправними партнерами?

І зараз я зовсім не маю на увазі зафіксованих у граніті в мужніх позах найвищих керманичів України – сперечатися про них, все одно що плювати в небо, таке ж дурне заняття. Я апелюю до нашого житомирського начальства – без різниці, чим воно керує: державною або приватною формою власності.

Коли я запитувала своїх друзів, чи є десь у нашому міста така робота, де стиль керівництва – не авторитарний, а ліберальний, мені з посмішкою відповідали, що всі без винятків отримують моральні копняки на роботі. Тобто, це буденна річ – планерки-збори із бичуванням співробітників, звинуваченням їх у непрофесійності, ледачості та інертності, тримання їх у постійній готовності за допомогою рукавичок, виготовлених із високоякісного хутра їжаків та, звісно, методу штрафів за різноманітні ляпи у «виробництві».

Це дрібниця, що при цьому наші боси із шефами вкупі зовсім не соромляться тієї мізерної зарплатні, яку нам виплачує держава або й вони самі.

Адже підлеглі кращу роботу навряд чи собі знайдуть, а ось на їхнє місце бажаючих – хоч греблю гати, про що постійно недвозначно повідомляється в рупор на вухо. Незамінних працівників, як то кажуть у народі, не буває.

Іноді тебе можуть і свідомо вижити з робочого колективу, якщо не мають права просто звільнити, тому що на твоє тепленьке місце вже є претендент зі «своїх». Особливо це властиво для сфери освіти, де процвітає бюрократична навіть не машина, а такий собі шаблезубий монстр, який не любить розумних і смачно їх випльовує подалі при нагоді.

Сподіватися на те, що права «робочих і селян» захистять профспілка та інші «спілки» – заняття для недалекоглядних мрійників.

Ми знаходимося на різних боках барикад. Мені взагалі здається, що функція профспілки полягає лише в тому, щоб надавати подарунок до Дня святого Миколая тим своїм членам, які вже мають дітей.

Відверто заздрю аж до зневіри, коли чую про ті закордонні компанії та організації, в яких співробітники стають повноправними партнерами для керівництва, для котрих працювати в команді – не девіз чергового очманілого політика, а реальність, де твою працю належно оплачують, а не знецінюють її словесним багном. Чи, можливо, це – красивий міф для вітчизняних офісних безхребетних та їм подібних?

Наша доля – мати отой причмелений молодцюватий вигляд перед вищим начальством, як і заповідано нам попередниками. Але, на жаль, покірне телятко зі знаменитого прислів’я в сучасному трактуванні отримує не подвійну винагороду, а безкоштовну путівку на м’ясокомбінат.

Гай-гай…