Мене завжди заворожували гомосексуали: своєю сміливістю, непідкупністю і божевільним бажанням попри все бути щасливими.
І хай скільки суспільство не говорить, що Ісус не любить збоченців, що вони – проказа на бездоганній шкірі моральних цінностей громади і зовсім не мають майбутнього на території рідної країни. Їхня доля – ховатися під чужими личинами, поводитися так, як і всі і, можливо, навіть одружитися з некоханою людиною і народити дитину, щоб в спину не полетіло каміння праведного обурення навколишніх.
Так, в Україні є гомосексуали. І в Житомирі в тому числі. А також серед моїх друзів. І серед ваших, гадаю, вони теж є. Ніхто з них ніколи не наважиться відкрито заявити про свою нетрадиційність – самі собі риють могилу лише смертники. Я не стверджуватиму, що гомосексуали – такі, як ми, так би мовити, звичайні люди. Вони й справді інші. І це їм не заважає бути звичайними.
Гомосексуали – та ж вода і вогонь, на які можна дивитися безкінечно.
І в кого, як не в них вчитися сміливості, непідкупності і намагання попри все бути щасливим?