Ми, дебіли

Про що востаннє ви говорили зі своїми батьками?

Зі своєю мамою я загалом базікаю по телефону. І найперше мама запитує, чи все «в порядку». Я її запевняю, що так, усе просто чудово. Хоча частенько трапляється, що все діаметрально протилежно. Потім мама детально розказує, що саме сьогодні приготувала, іноді повідомляючи рецепт страви: «Ой, капусти стушкувала і борщ зелений, такий смачнющий, зварганила». Одразу ж мама інтересується, що і я зварила цього дня.

Якщо я ще нічого не встигла приготувати, то помітно психую від цього запитання. Якщо ж у мене був час забацати щось і їстівне, і смачне, то із задоволенням звітую: «Зварила кашу на молоці. І борщ. І відбивні посмажила». У такому випадку мама одразу дивується: «Де ж ти м’ясо взяла?». «Купила», – відповідаю. «Бідні діти», – плаксиво реагує мама, бо функцію годувальника з самого початку існування моєї сім’ї взяла на себе і болісно-ревниво відгукується на те, що її тридцятирічні «малята» самі купують продукти, витрачаючи мізерні зарплатні.

З батьками мого чоловіка, а він багатий не лише на маму, як я, а й на батька і вітчима, я від «щирого серця» розмовляю мало, тому що вони мене дратують своїми світоглядом і вчинками. І цим я аж ніяк не пишаюся.

Молоде покоління давно втратило необхідність розмовляти і розумітися з тими, хто дав їм життя

А нашим предкам часто не має з ким обсудити хоча б те, що вони сьогодні зварили собі попоїсти.

Але й батьки винуваті в тому, що виростили таких інфантильних егоцентричних дітей. Хіба нас у дитинстві вчили, що гроші дарма не дістаються? Нас ніколи не змушували піднатужитися, щоб мали змогу оцінити справжню вартість заробленої копійки. Нам просто тицяли гривні в долоні батьки, діди і бабусі, щоб «бідні діти» могли собі придбати яку шматину, щоб прикрасити грішне тіло і пачку цигарок, щоб обкурити грішну душу.

Мені здається, що батьки, як і все старше покоління, тримають нас, молодь, за дебілів. Вони не покладають надій на нас. Предки вірять лише в те, що кращі часи вже позаду, вони закінчилися з крахом Есесесер. А попереду – тільки шеренга розчарувань і боротьба за існування в кам’яному мішку українського незалежного суспільства.

І молодь підтверджує що, дійсно, складається лише з дебілів. Ми працюємо на чужого дядька за мінімальну заробітну плату без запису в трудовій книжці. Свої зароблені мідяки ми спускаємо на психотропні речовини і рослини та не забуваємо про це похвалитися перед ровесниками. Ми не одружуємо і робимо аборти. А якщо й у наші паспорти і ставлять штамп, то переважно завдяки тому, що в Україні після трьох місяців вагітності позбавитися від здорового плоду заборонено законодавством. Ми не особливо любимо своїх часом без особливої втіхи народжених дітей, адже вони відволікають нас від різних сумнівних задоволень.

Ми розмовляємо російською, тому що це мова «городська і модня», ба, навіть рідна, продаємося політичним партіям, зраджуємо і б’ємося одне з одним, адже наш розум давно вразила шизофренія від української безвиході.

Ми – не покоління Пепсі, ми – покоління дебілів

Ми навчилися не жити, поважаючи навколишніх земляків, а виживати, видираючись до рятівного світла з кам’яного мішка і наступаючи на голови своїх однолітків, батьків і старих.

Ми – дебіли. Ми намагаємося втекти від власних проблем в інше місто, країну, планету. Ми відкупаємося від самих себе, бездумно гуляючи в соціальних мережах, дивлячись ідіотські кінострічки і слухаючи порожніх попсових виконавців. Ми глухі до повчань і закликів схаменутися. Ми не бажаємо розмовляти з нашими батьками і дратуємося, якщо вони хворіють або не можуть допомогти нам коштами.

Ми – дебіли.

Ми…

Марія Хімич, Авторська колонка на Репортері Житомира

Ми, дебіли

Про що востаннє ви говорили зі своїми батьками?

Зі своєю мамою я загалом базікаю по телефону. І найперше мама запитує, чи все «в порядку». Я її запевняю, що так, усе просто чудово. Хоча частенько трапляється, що все діаметрально протилежно. Потім мама детально розказує, що саме сьогодні приготувала, іноді повідомляючи рецепт страви: «Ой, капусти стушкувала і борщ зелений, такий смачнющий, зварганила». Одразу ж мама інтересується, що і я зварила цього дня.

Якщо я ще нічого не встигла приготувати, то помітно психую від цього запитання. Якщо ж у мене був час забацати щось і їстівне, і смачне, то із задоволенням звітую: «Зварила кашу на молоці. І борщ. І відбивні посмажила». У такому випадку мама одразу дивується: «Де ж ти м’ясо взяла?». «Купила», – відповідаю. «Бідні діти», – плаксиво реагує мама, бо функцію годувальника з самого початку існування моєї сім’ї взяла на себе і болісно-ревниво відгукується на те, що її тридцятирічні «малята» самі купують продукти, витрачаючи мізерні зарплатні.

З батьками мого чоловіка, а він багатий не лише на маму, як я, а й на батька і вітчима, я від «щирого серця» розмовляю мало, тому що вони мене дратують своїми світоглядом і вчинками. І цим я аж ніяк не пишаюся.

Молоде покоління давно втратило необхідність розмовляти і розумітися з тими, хто дав їм життя

А нашим предкам часто не має з ким обсудити хоча б те, що вони сьогодні зварили собі попоїсти.

Але й батьки винуваті в тому, що виростили таких інфантильних егоцентричних дітей. Хіба нас у дитинстві вчили, що гроші дарма не дістаються? Нас ніколи не змушували піднатужитися, щоб мали змогу оцінити справжню вартість заробленої копійки. Нам просто тицяли гривні в долоні батьки, діди і бабусі, щоб «бідні діти» могли собі придбати яку шматину, щоб прикрасити грішне тіло і пачку цигарок, щоб обкурити грішну душу.

Мені здається, що батьки, як і все старше покоління, тримають нас, молодь, за дебілів. Вони не покладають надій на нас. Предки вірять лише в те, що кращі часи вже позаду, вони закінчилися з крахом Есесесер. А попереду – тільки шеренга розчарувань і боротьба за існування в кам’яному мішку українського незалежного суспільства.

І молодь підтверджує що, дійсно, складається лише з дебілів. Ми працюємо на чужого дядька за мінімальну заробітну плату без запису в трудовій книжці. Свої зароблені мідяки ми спускаємо на психотропні речовини і рослини та не забуваємо про це похвалитися перед ровесниками. Ми не одружуємо і робимо аборти. А якщо й у наші паспорти і ставлять штамп, то переважно завдяки тому, що в Україні після трьох місяців вагітності позбавитися від здорового плоду заборонено законодавством. Ми не особливо любимо своїх часом без особливої втіхи народжених дітей, адже вони відволікають нас від різних сумнівних задоволень.

Ми розмовляємо російською, тому що це мова «городська і модня», ба, навіть рідна, продаємося політичним партіям, зраджуємо і б’ємося одне з одним, адже наш розум давно вразила шизофренія від української безвиході.

Ми – не покоління Пепсі, ми – покоління дебілів

Ми навчилися не жити, поважаючи навколишніх земляків, а виживати, видираючись до рятівного світла з кам’яного мішка і наступаючи на голови своїх однолітків, батьків і старих.

Ми – дебіли. Ми намагаємося втекти від власних проблем в інше місто, країну, планету. Ми відкупаємося від самих себе, бездумно гуляючи в соціальних мережах, дивлячись ідіотські кінострічки і слухаючи порожніх попсових виконавців. Ми глухі до повчань і закликів схаменутися. Ми не бажаємо розмовляти з нашими батьками і дратуємося, якщо вони хворіють або не можуть допомогти нам коштами.

Ми – дебіли.

Ми…