Новий рік, як і день народження – це свято дитинства. Інфантильне очікування дива залишається, а ось його, того самого омріяного, вже немає.
І, післясмаком, подивування: навіщо ми в ніч з 31 грудня на 1 січня (у православних християн, до речі, тим часом продовжується піст) об’їдаємося неперетравлюваним дико-азійським салатом із претензійним французьким йменням, різними там делікатесами у вигляді підфарбованої на червоно ікри та ананасами (привіт буржуям) і запиваємо це спиртовмісними напоями, які палко горять у наших шлунках ще мінімум добу? Замість того, щоб відпочивати в зручному ліжечку, глибокодумно вислуховуємо монолог траурно-святково вбраного верховного жреця наших гаманів і втомлених нервів, а потім, допиваючи і дожовуючи залишки алком’ясобенкета, веселимося під акомпанемент телевізійних фріків?
Очікування новорічного дива минає із першосічневим похміллям. Не треба обіцяти алкозалежним персонам, що це було востаннє і більше – ні-ні. Новорічна вакханалія – це щорічна спроба відімкнути власний розум і всією країною потрапити до нірвани. На жаль, нам досі жодного разу не вдалося там затриматися назавжди.
Чорна змія замислено шкіриться і підкидає роздвоєним язиком тринадцятку. Вона умиротворена нашою саможертовністю і схильністю до ялинкових оргій.
Діти не вірять у Діда Мороза, дорослі – у Президента. Все закономірно. Прощавай, ще один безрезультатний український рік. Здоров, наступний…