Скромна одноповерхова споруда за адресою вул. Старовільська, 28, розташована неподалік меморіального музею Короленка у Житомирі, вже кілька десятиріч привертає увагу своїм занедбаним виглядом.
Ще у минулому столітті, за рік до Олімпіади-80, цей будинок визнали ветхим, у 2003-му надали будівлі статусу аварійної.
Про це пише .
Та свіжовипрана білизна, розвішана на подвір’ї напіврозвалюхи, переконує: в ній і досі живуть люди.
За словами начальника житлового управління Житомирської міськради Світлани Пивоварової, у цьому колись восьмиквартирному будинку нині житловими залишились лише три квартири, в яких офіційно зареєстровані… 25 осіб! Номінально на кожного з них припадає по 2,8 кв. м житлоплощі, хоча досі чинний Житловий кодекс ще з часів УРСР передбачає учетверо більшу норму — по 13,65 кв. м.
Нескладно підрахувати, що для переселення 25 мешканців лише трьох квартир аварійної будівлі потрібно майже 341 кв. м житлової площі
Це за нинішніх цін на нерухомість навіть економ-класу обійдеться не менше ніж у 3 млн гривень. Зрозуміло, що серед масиву п’ятиповерхівок «висотку» не збудуєш. І не кожен потенційний покупець того «місця під сонцем» погодиться віддати за право спорудження двоповерхового офіса щонайменше десяток упорядкованих помешкань. Тим більше, що нині значно простіше і дешевше перетворювати в кафе, магазинчики, салони краси викуплені квартири на перших поверхах багатоповерхівок.
Зате цілком реальною стала загроза обвалу вже давно аварійної будівлі прямо на голови її мешканців.
—Там зареєстровано 25 осіб, — каже Світлана Пивоварова. — Та фактично живуть лише четверо. Решта — у найманих квартирах або у родичів, четверо дітей шкільного віку в інтернатах. На жаль, єдина альтернатива, яку може запропонувати міська влада, — це місця у цілком упорядкованому соціальному гуртожитку.
От тільки самі переселенці побоюються, що надані їм «до отримання впорядкованої житлової площі кімнати для тимчасового проживання терміном до 1 року» стануть постійними помешканнями. А після знесення аварійного будинку їхня проблема втратить гостроту.
Ці побоювання не безпідставні. Адже в Житомирі станом на 1 липня 2012 року у квартирній черзі перебувало 11953 громадяни, з яких 3569 мають право першочергового, а 3433 — позачергового отримання житла.
Особливо гостра проблема відселенців для Житомирщини, де, як на Одещині і Харківщині, частка ветхих і аварійних помешкань набагато вища від середньоукраїнського рівня. Наприклад, у Бердичеві його обсяг становить майже 20% площ житлового фонду.
Ситуація, коли на відселення мешканців лише трьох квартир потрібно по 1 млн гривень, загрозлива для всіх без винятку. Жителі аварійних квартир, де, як у домі на Старовільській, вже давно відключене світло, а всі «зручності» — надворі, можуть узагалі не дочекатись переселення. Натомість цілі райони старих міст, зайняті, як, наприклад, у Житомирі і Бердичеві, малоповерховою забудовою ще дореволюційних часів, поступово перетворюються на своєрідні гетто…
Так, у Бердичеві вже були випадки, коли мешканців аварійних будинків спішно евакуйовували з осель, що починали руйнуватися прямо на очах.
Хоч на відміну від стихійних лих і надзвичайних пригод обвал аварійної будівлі — явище цілком закономірне і прогнозоване.
Натомість коментарі міських і обласних чиновників, відповідальних за стан ЖКГ, звелись до того, що забезпечення квартирами мешканців аварійного житлового фонду навіть за нині діючими «радянськими» нормами — непідйомне завдання для місцевих бюджетів і малоперспективне за рахунок інвесторів. Тим більше, що в останньому випадку вартість «переселенських» квартир закладатимуть у ціну квартир у новобудовах, які й без того надто дорогі для більшості наших співвітчизників. Та ще і в умовах, коли люди, які не мають права на пільги, опинились у категорії найбільш обділених. Бо нині працюючі сім’ї «непільговиків», напружуючись з усіх сил, збирають гроші, щоб купити квартиру. Та коштів вистачає на житло гіршої якості й меншої площі, ніж те, що отримують від держави безплатно бідніші люди.
Більш того, позачергове забезпечення житлом мешканців аварійних будинків на умовах, однакових для всіх категорій черговиків, порушує принцип соціальної справедливості. Чому навіть ті, хто ніде і ніколи не працювали, п’яниці і наркомани, яким «пощастило» жити в будинку-розвалюсі, мають отримувати впорядковане житло раніше за багатодітних сімей, ветеранів праці і військової служби, родин учителів, медиків?..
Чим гірші мешканці гуртожитків, де батьки, діти й онуки змушені тіснитись буквально на кількох метрах? Питання, погодьтесь, далеко не риторичні. Але відповісти на них без перегляду відповідної нормативної бази, мабуть, навряд чи вдасться…