А у нас мобілка отелилася!

З давнім шкільним товаришем ми сиділи у його на кухні за традиційною святковою чаркою-шкваркою, із зали доносилось щебетання його внучки з кимсь по мобільному:

– А в нас мобілка отелилася – радісно повідомляла вона комусь. Я відразу зробився «весь увага», бо ж не кожен день у далекому селі почуєш такі шокуючі новини нанотехнологій.

– Та розслабся, це вона про корову. Та корова в неї навіть замість дзвінка в телефоні мукає – погасив мою «весьувагу» товариш.

Далі він розповів про те, як онучка Настя любить худобу, годує, доглядає корову, вже може доїти, нікому не дозволяє поїти теля, поїть сама, заради цього навіть рано встає.

Але подружки насміхаються з неї за це, тож вона змушена приховувати від них таку свою любов.

Принагідно своє сільське дитинство пригадалось.

Мама, коли йшла доїти корову, давала мені скибочку хліба, який я мав зі своєї руки дати корові. А мама давала мені випити першу надоєну чашку теплого молока з піною.

Була у цьому ритуалі якась древня селянська містика. Корова телилась в середині січня, коли стояли тріскучі морози. І хоча хлів був теплий, у йому ніколи не замерзала вода, теля на перші кілька днів життя завжди вносили до хати.

Спочатку воно майже не могло звести на ноги, які постійно підкошувались, не хотіло пити молоко з каструльки і тихенько лежало собі на соломі в куточку. Та за кілька днів міцнішало, молоко випивало жадібно, пробувало брикати, починало вже зюрити в солому, і його заносили назад у хлів.

Але оті кілька перших днів його життя, проведені разом з нами, дітьми, назавжди здружували нас.

Потім ця взаємна дружба дозволяла нам прощати малій і великій худобині непослух на випасі і набіги в шкоду, а віддане нам любимою худобиною молоко мало для нас, як казали старі люди, особливу помічну силу.

А коли неминуче наставав той недобрий день, коли свою корову доводилось – від старості, хвороби чи несили тримати далі, заводити на машину, на продаж, то плакали обоє – і корова, і її господарі.

Часи змінились.

Вже і по селах виростає покоління дітей, які люблять мобілки і комп’ютери, але не люблять незграбну корову. Які ніколи не годували худобу хлібом з руки і не пили теплого молока з піною, не плакали, відправляючи свою добру годувальницю на м’ясо.

І онучка мого доброго знайомого – лише виняток, який підтверджує це правило. А «правильні» діти дорікають нашим дітям, любителям домашніх тварин, «некультурністю»

Що на це скажеш? Добре, що нашим культурним друзям повезло в житті, і вони можуть обходитись без домашньої корови, коня, поросяти чи й навіть курки. Все необхідне вдосталь є в магазині (про якість промовчимо, то вже інша тема), гроші також, і не треба рано вставати до корови, морочитися з кормами, годівлею, тощо.

Але ж далеко не всі встигли втиснутись у правильний життєвий вагон. Роботи для всіх бажаючих і заробітку по селах нема сьогодні, не видно її й на завтра.

І домашня корівчина, терпляча кобилка, кабанчик ще довго будуть тисячі наших селян не лише годувати, а й приносити в хату сяку-таку копійчину, а отже залишатись органічною частиною їх життя.