Є діти війни, а ми – діти розрухи та краху ілюзій.
Так, в наше тіло не впиналися гострі скалки снарядів, що розірвалися в допитливих руках, але наша душа наскрізь розшматована нерозумінням того, що тоді відбувалося навколо.
Ми не пухли від голоду і не вмирали в страшних муках, проте ми і не їли досхочу та готові були продатися за імпортну жуйку.
Нас не вчили ненавидіти ворогів, ми самі навчилися. При чому ненавидіти всіх підряд, адже виявилося, що окупанти ніколи й не покидали Батьківщину.
Ми – свідки дев’яностих років. І сьогодні ми розкажемо, яким було наше дитинство!
Почну з себе. В ті роки мене, як дівчинку, яка бажала подобатися хлопчикам, найбільше ображало те, що моя родина не могла мене належно одягнути. Я горіла від сорому, відвідуючи школу в старенькому пальтечку, яке моїй мамі віддала сусідська тітонька. Те пальтечко було старшим за мене.
На День знань мене взули в добротні шкіряні черевички. Вони були дуже незручні, бо зашкарубли. Це взуття моїй мамі подарувала вже інша тітонька. В тих черевичках, схоже, ще вона ходила до школи.
Мої дві подруги-однокласниці хизувалися новенькими лакованими черевичками з пишними бантиками. Я відчайдушно ховала ноги, тому що наді мною хихотіли.
Мама годувала також сім’ю старшої дочки, яка перебувала у скруті через безробіття. Ненька весь час повторювала, що тимчасові труднощі – то пусте, головне, що всі ситі та здорові.
Мама працювала, не покладаючи рук, щоб нас прогодувати, тягнула господарство все на собі, тому що тодішній її чоловік більше переймався горілкою. Та й сьогодні вона, вже мешкаючи в іншому населеному пункті, продовжує забезпечувати продуктами як мою, так і сім’ю старшої дочки.
Хоча ми благаємо неньку скоротити кількість поголів’я в своєму дворі та територію оброблюваної землі (таке собі скромне футбольне поле), мама відмовляється. Вона пам’ятає 90-ті і над усе боїться, що її родина голодуватиме. Тому що сьогодення від тих років далеко не втекло.
– У дев’яності роки ми були дітьми і особливо нічим не переймалися, – розповідає Петро, 29 років, помічник повара, – Моя сім’я не бідувала, проте й заможними себе назвати ми не могли. Пам’ятаю, як зі старшим братом бігав до моєї хрещеної. Вона працювала бухгалтером, вела фінансові справи у кількох фірмах відразу.
Хрещена завжди пригощала нас усілякими смачними наїдками, як ось дивовижна риба з шоколаду. Постійно допомагала нашій родині. На жаль, хрещена померла дуже молодою, буквально на очах змарніла.
Моя мама у ті часи працювала в Житомирському ТТУ (батько теж там був водієм деякий час). Із виплатою зарплати, як і сьогодні, там було скрутно – працівники не отримували її, бувало, й рік.
Тому, коли мамі випала нагода вибратися до Москви і попрацювати там водієм тролейбуса, вона вхопилася за неї (вона й досі там працює). Я з братом жив спочатку з батьком. Кошти, які нам надсилала мати, ми повністю проїдали та тратили на одяг.
Відкладати щось на «чорний день» не було змоги. Так і жили. Потім мама з батьком розлучилася.
– У 90-ті роки моя сім’я жила складно в матеріальному плані, – продовжує Валерій, 26 років, тренер, – проте в духовному все було чудово. Справді, не вистачало грошей, траплялося, що на Новий рік у холодильнику було лише сало та якийсь торт.
Мене одягали абияк (сьогоднішні діти так би ніколи не одягнулися!), проте я не звертав на це увагу, не порівнював себе з іншими. У 1995 році у нашому домі з’явилися відеомагнітофон, музичний центр, ігрова приставка. На моє прохання мені придбали комп’ютер.
Потім мама поїхала працювати за кордон, я почав жити з бабусею. Мені стало зовсім легко – ніхто не змушував добре навчатися, мама допомагала коштами, та ще й баскетболом захопився.
Згадує Валерія, 28 років, мама в декретній відпустці: «Якщо чесно, то зараз мені важко пригадати всі подробиці тих часів. Хіба що якісь окремі моменти. Загалом у мене була середньостатистична пострадянська сім’я.
Мої батьки ніколи не були комуністичними борцями за світле майбутнє, але совдеп залишив певний слід в їхніх вихованні та світогляді. Вони були досить «продвинутими» як для радянської молоді: носили джинси, імпортне взуття, користувалися дефіцитними парфумами.
Але при цьому слухали виключно Аллу Пугачову, Валерія Леонтьєва та інших їм подібних. Пригадую, на початку 90-х років у нас зберігалося зо два десятки магнітофонних касет із піснями Алегрової, Сєрова, Глизіна, груп «Комбінація» та «Міраж». Половина з них була дбайливо записана батьками через спеціальний шнур із телевізора – на магнітофон.
Коли в багатьох наших сусідів почали з’являтися модні на той час телевізори та відеомагнітофони фірм «Філіпс», «Шарп», «Соні», у нас удома ще такого не була. Стояла совдепівська техніка. Телевізором «Горизонт» користуємося до цих пір. Це техніка на віки!
Загалом своє дитинство вважаю щасливим.
Можливо, тому, що тоді в мене не було турбот та відповідальності. Це були мої роки дитинства, в які хотіла б ненадовго повернутися.
Я була звичайною дитиною 90-х, яка жувала «Турбо» та «Лав із», збирала фантики, поїдала яскраву суміш із пакетиків «Юпі» та «Інвайт», від чого язик робився яскраво-червоним, зеленим або помаранчевим. Обклеювала постерами стіну над своїм ліжком, слухала всі ці «макарени», «Рукі вверх» та «Іванушкі», дивилася серіали «Беверлі хілз», «Елєн і рєбята» тощо.
Єдине, що мене відрізняло від однолітків – у мене не було популярних на той час іграшок: йо-йо, тетрісу, ляльки Барбі, пружини-райдуги, тамагочі, ігрових приставок. Всі ці іграшки я дуже хотіла, але моя мама вважала, що вони – для дебілів, а лялька Барбі – страшна. Тому принципово їх для мене не купувала, хоч і мала змогу. Але я все одно гралася тими «забороненими» іграшками разом із двоюрідною сестрою, сусідськими дітьми. До цих пір не розумію, навіщо мамі була потрібна та принциповість!
Замість Барбі в мене була білоруська лялька Люда. Зараз я розумію, що вона справді була симпатичніша, ніж Барбі, хоч у неї і не було грудей, не гнулися руки та ноги. Сьогоднішній дитині не звикати до ляльок, які їдять, ходять і говорять, а для мене, дитини 90-х, лялька з гумовими ногами була вершиною мрій.
У цілому моя родина могла собі дозволити повноцінне харчування, якісний одяг, відпочинок на морі. Я не пам’ятаю великих труднощів. Та й мама вважає, що в 90-ті нам жилося легше, ніж у двотисячні роки.
Нинішні діти мають усе, і від цього їм не цікаво. Якщо в сучасної дитини відібрати комп’ютер, інтернет, дорогі іграшки, вона не знатиме, чим зайнятися».
Описане вище не означає, що нам, дітям 90-х, потрібні соціальні пільги на старості у вигляді жалюгідних подачок із державних владних рук. Ні, вони нам зовсім не треба.
Справа в іншому – ми просто зобов’язані зібрати в єдине ціле нашу розшматовану душу і відповісти на запитання: а в якій країні ростуть уже наші діти?