…Мені – чотирнадцять.
Я – в глибині холодного льоху, перебираю картоплю (не запитуйте мене й про інші травми дитинства). І виразно декламую на повен голос вивчене в школі на пам’ять, бо ж мене ніхто не чує:
Все йде, все минає — і краю немає,
Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?
І дурень, і мудрий нічого не знає.
Живе… умирає… Одно зацвіло,
А друге зав’яло, навіки зав’яло…
І листя пожовкле вітри рознесли.
А сонечко встане, як перше вставало,
І зорі червоні, як перше плили,
Попливуть і потім, і ти, білолиций,
По синьому небу вийдеш погулять,
Вийдеш подивиться в жолобок, криницю
І в море безкрає і будеш сіять…
Мене це надихає, картопля енергійно б’ється об дно «жолобка», тобто калічного відра. І я забуваю, забуваю про все, мене охоплює звитяга і вже перемикаюся на «Кавказ»:
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Що день божий добрі ребра
Й серце розбиває.
Розбиває, та не вип’є
Живущої крові —
Воно знову оживає
І сміється знову.
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре
На дні моря поле.
Не скує душі живої
І слова живого.
Не понесе слави Бога,
Великого Бога.
На цьому замовкаю, моє відро – повне, я йду вгору, до денного світла. Після терапії Шевченком мій злоязикий підлітковий норов утихомирюється і я гарнішаю, посміхаючись назустріч усім тим підступним халепам, які ще чекають на мене у майбутньому…