Народився я наприкінці найкоротшого місяця зими. У рік Пацюка. Тихенько, без зайвої метушні, в маленькій міській лікарні.
Мама й не сподівалася: мені виповнилося лише… сім місяців, а я раптово випросився на цей білий світ. Тож вага моя теж здивувала не тільки маму – трохи важче за хлібину…
У мами від страху за моє життя пропало молоко. Харчових сумішей тоді ще не було і мене перевели на солодкий чай. А батько пішов та й купив козу, яка своїм жирним молоком годувала мене більше року. Саме тоді вперше я відчув щедру батьківську опіку.
Пізніше я вже й сам роздивився і пізнав свого батька. Він був кремезним, як і всі його брати. Майже девятирічним відчув усі лиха Другої світової війни, а потім і повоєнну скруту.
Проте будь-яка робота просто спорилася в його дужих і мозолястих руках. Сяк-так звели шлакову хатину.
Замішували тісто й ставили в закутку, щоб дійшло. Уночі хатина наповнюється дивовижними звуками: ніби домовики перешіптуються в запічку.
А ранком саморобна піч гула, мов паровик. То батько вже порався біля неї. Колов березу на полінця, відгрібав розпечені вуглини на купку, підмітав черінь гусячим крилом…
І не було біля хати такої роботи, щоб до неї не взявся батько. Дуже охочим до праці він був. Більше сорока років латав вантажні вагони, трудячись газоелектрозварником на ваго-нному депі. Поважали його там. Навіть звання почесного залізничника присвоїли.
Був батько неговірким і суворим. Але міг і згадати старий і смішний анекдот. Як і тоді, коли я одружився, і тоді, коли у мене народилася донька, коли я став журналістом, коли зрештою взяв до рук мою першу книжку…
Дуже любив він ліс і збирати гриби в ньому. Ніколи не дарував квіти мамі, але кохав її, як справжній чоловік, не виставляючи на люди свої почуття. П`ятдесят два роки разом…
На старому подряпаному роками домашньому столі горить свічечка, на мокрій, від маминих сліз, полотняній скатертині – свідоцтво про смерть, червона книжечка «Почесний залізничник», кілька потьмянілих медалей, а з куточка хати безмовно дивиться добрими і лагідними очима батько.
А за вікном несамовито шаленіє снігово-завірюховий березень. Мабуть, шкода йому батька…
Я ніколи навіть і не думав, що він колись залишить нас, що вже ніколи не запитає: «Як там справи у тебе, сину?»
Батьку – ти найвеличніша особистість! Ти мій Вчитель і Друг! Прости мені за дитячу неслухняність, прости, що не зміг врятувати…
Земля пухом тобі, рідний! Царство небесне! Спочивай спокійно!