Я не знаю відповіді на це питання.
Якщо в цей день потрібно вшанувати пам’ять тих, хто загинув або передчасно помер, втративши здоров’я на ліквідації наслідків аварії – тоді це має бути мітинг-реквієм, чітко й однозначно, і проводитись він має відповідно.
Скромніше і тихіше. І всі прізвища героїв обов’язково мають згадуватись, про їх подвиги розповідатись. І докази того, що недаремними були ці жертви, що ми затямили собі на майбутнє правильні уроки з тієї катастрофи, і більше ніколи таких жертв не допустимо, робимо для цього все можливе, обов’язково наводитись.
Але фактично характер і зміст чорнобильських заходів у цей день інший. Це просто ще одна нагода поплакатись, які ж бо ми нещасні й безсилі. І в черговий раз попросити милостиню в тих, хто ніколи й не подумає давати її. Просто тому, що генетика не та…
Існуючі масштаби та масовість чорнобильських заходів були б доречними, якби вони вселяли гордість, засвідчували і щораз нагадували про нашу перемогу. Скажімо, над «мирним» атомом, який раптом сказився. А так – чим тут гордитись?
Не та це дата, яку потрібно щорічно й урочисто відзначати. Особливо ж на фоні повного ігнорування багатьох інших, набагато важливіших і знаменніших дат в історії українського народу.
Існує думка, що всі події нашого земного життя надсилаються нам для того, щоб чогось нас навчити, і потім перевірити, як ми ці уроки засвоїли.
Та це навіть і без релігійного підтексту очевидно – життя має постійно чомусь навчати нас і випробовувати на міцність.
З цієї позиції – чому навчила нас чорнобильська катастрофа?
Ми, вперше за післявоєнні роки, зуміли трохи підняти опущені голови і вголос заговорити про свої права. Ми зуміли об’єднатись у цій боротьбі, надати їй цілеспрямованого характеру і навіть отримати в ній невелику перемогу.
Нас визнали потерпілими, чого раніше не мали наміру робити високі чиновники, нам погодились відстібнути скромні «відступні» за шкоду здоров’ю.
І тоді ми заспокоїлись. І так і не зуміли вилузатись з вузької оболонки совкового мислення. Частина активістів «чорнобильської опозиції» переконувала всіх потерпілих і далі дотримуватись логіки здорового глузду, продовжувати боротьбу і добиватись вирішення серйозних проблем забруднених чорнобильською радіацією територій.
Саме тоді в наш обіг ввійшла східна мудрість: «Якщо голодному дати риби – він буде ситим лише один день, і тоді знову проситиме риби, яку для його має наловити хтось інший. Якщо ж дати голодному вудку – він сам годуватиме себе завжди».
Найдалекоглядніші наполягали тоді на тому, щоб вимагати в якості компенсації за наші чорнобильські проблеми дати нам «вудку» – профінансувати й здійснити серйозне перепрофілювання сільськогосподарського виробництва, щоб зробити безпечними й незалежними від радіоактивного забруднення роботу в йому та його продукцію (насінництво, племінне тваринництво) побудувати промислові підприємства, навчити людей новим спеціальностям, збудувати інфраструктуру здорового способу життя (спортзали, стадіони).
Їх підтримали науковці. Та не підтримали адміністратори й більшість населення, які хотіли готової «риби» – грошових компенсацій, будівництва невиробничих об’єктів, зниження пенсійного віку, переселення.
Певною мірою вжиті заходи потерпілому населенню, звичайно, допомогли. Але сьогодні, коли дармова «риба» скінчилась, ми отримали жахливий соціальний і економічний занепад забруднених територій і рівня життя їх населення. І жодних позитивних уроків з Чорнобиля не засвоїли.
Село, якого вже нема. Мощаниця Лугинського району. Виселене внаслідок радіоактивного забруднення. Чорнобиль дістає переселенців передчасними смертями і хворобами і в місцях переселення…
Для зменшення масштабів цього лиха потрібно ж і самим хоч щось робити для збереження свого дорогоцінного, без жодної іронії, здоров’я!
І – було б нам хоча б зберегти те, чого так важко добивалися ми в свій час від держави в якості компенсації за чорнобильську шкоду нашому здоров’ю – збудованих за кошти державного бюджету по вимираючих сьогодні селах Народицького, Овруцького, Коростенського та Лугинського районів, бань, дитячих садків, водопроводів, клубів, спортивних майданчиків та інших так званих об’єктів соцкультпобуту. Які ми так тупо й бездарно розбомбили, не зумівши зберегти готового. Бо ж нинішня держава зі свого бюджету не дасть нам тепер і гнилої колодки на таке будівництво. Cьогодні їй державні дачі, мисливські господарства, стадіони та п’ятизіркові готелі будувати треба!
Приклад розумного, людського, цивілізованого ставлення до катастроф демонструють японці.
Страшної сили землетрус, послідуючий потоп й аварія на атомній станції не змогли вбити в цих сильних і добрих людях мужності й дисциплінованості.
Навіть їх недруги не змогли виявити там жодного випадку мародерства, не надання допомоги ближньому.
На скинуті на їх міста атомні бомби й послідуюче радіоактивне забруднення території вони відреагували скрупульозним і точним виконанням всіх запобіжних, захисних і компенсуючих згубний вплив радіації, заходів, а також тим, що ми називаємо «здоровим способом життя».
Завдяки чому і досягли за кілька десятиліть найвищої в світі середньої тривалості життя по країні – понад 80 років, як для жінок, так і для чоловіків.
А що ж ми?
Куди подітись від усвідомлення того факту, що практично всі ми не стали після Чорнобиля менше захоплюватись збиранням і споживанням завідомо радіоактивних «дарів лісу» – не молоко ж, без них то прожити можна…
Горілочки менше пити не стали.
І диваків, які свіжими літніми ранками зрідка бігають у яскравих спортивних костюмах по райцентрівських хоча б, мовчу вже про сільські, стадіонах чи прекрасних лісових стежках, не побільшало.
У нас зростає захворюваність і смертність? А як же їй не зростати? Що ми робимо практично самі, щоб не зростали ці показники?
На якому місці в світі сьогодні ми, українці, за тривалістю життя? За рівнем економіки? За вмінням засвоювати уроки долі?
І що саме урочисто відзначаємо ми щороку 26 квітня?
Після кожного відзначення чергової річниці аварії не можу позбутися враження, що наш Чорнобиль дуже органічно вписався у довгу череду найчастіше згадуваних географічних назв нашої національної історії – Берестечко, Полтава, Крути і т. д.
Назв, які є символами наших гірких поразок і приводами в черговий раз поплакатись – які ж бо ми нещасні й ображені долею.
Так, чорнобильська катастрофа принесла нам багато горя! Але ж вона дала нам і багато прикладів мужності, сміливості, перемог, про які ми чомусь практично не згадуємо.
Пригадується перший загальноукраїнський захід 26 квітня 1988 року в Києві на республіканському стадіоні. Переповнені трибуни. В числі виступаючих – Володимир Шовкошитний, не ручаюсь, на стадіоні чи перед цим у Будинку кіно, виступали, академік Дмитро Гродзинський, Володимир Тихий, Сергій Набока та багато інших – «неформали», дисиденти, останні романтики України кінця 20-го століття. Бандуристи виступали.
Під кінець заходу в присутніх блищать очі і стиснуті кулаки… Можливо, саме завдяки емоційному заряду того мітингу, розвезеному учасниками по всіх куточках України, і змогли потім ми тоді добитися від компартійної влади пільг і компенсацій чорнобильцям.
Народи, які хочуть перемагати – стихійні лиха, техногенні катастрофи, економічні й політичні проблеми, неправильних керівників і політиків, недругів і воріженьків, шукають і знаходять у своїй історії переможні факти й приклади, які надихають їх на нові перемоги.
Народи, які в усьому і завжди вишукують тільки поразки і підстави для плачу, приречені й надалі програвати і плакати.