Громадський лідер Станіслав Гуменюк: “Чого ми добиваємось!”

19 квітня в приміщенні Верховної Ради України відбулася презентація доповіді неурядових організацій «Громадська оцінка національної екологічної політики за 2012 рік».

Доповідь підготовлена Національною екологічною радою України, до якої увійшли більшість екологічних громадських організацій України.

Членом НЕРУ є також Громадський рух «Врятуємо Полісся!».

Дана доповідь — велике видання на 286 сторінок з електронними додатками. Вона буде розіслана по Україні, надійде до бібліотек парламентів та міністерств інших держав, до міжнародних екологічних організацій.

На презентацію від ГР «Врятуємо Полісся!» запрошені Василь Ходаківський та Станіслав Гуменюк, Станіслав є одним із авторів даного видання. Він підготував підрозділ, в якому окреслено екологічну проблематику, пов’язану з видобуванням ільменіт-титанових родовищ на Житомирщині.

Протистояння влади і народу в «титановому» питанні продовжується майже рік.

Розпочалося воно 3 травня минулого року в селищі Чоповичі, хвилею пройшло по трьох районах Житомирщини.

Апогеєм стало 9 квітня 2013-року.

Дивіться! Громада Житомирщини дотисла владу: скасовано титановий дозвіл. ФОТО

Злякавшись громадського невдоволення, яке призвело до штурму обласної ради, депутати скасували рішення від 7 червня 2012 року за яким було погоджено отримати спецдозвіл на видобуток ільменіт-титанових руд в трьох районах нашого Поліського краю.

Але чи закінчилася «титанова» війна на Житомирщині?

Напередодні Дня довкілля, в інтерв’ю газеті “Соборна Площа” на це та інші питання відповідає голова Громадського руху «Врятуємо Полісся!», член Національної екологічної ради України Станіслав Гуменюк.

— Станіславе, слідкуючи за Вашими виступами в пресі, на сесіях обласної ради, Ви часто вживаєте поняття «абсурд» щодо різних моментів «титанової» проблеми. Що Ви маєте на увазі?

— Найперше, абсурдною є постановка питання розвитку економіки того чи іншого регіону, держави через розвиток гірничо-видобувної галузі в 21 столітті.

Дійсно, в 19 столітті, коли людство не зіткнулося з екологічними проблемами, так питання можна було ставити, але за останні півстоліття економічно розвинуті держави намагаються перенести весь тягар екологічно шкідливого виробництва в країни третього світу і приклади розвитку таких країн показують, що це дорога в нікуди.

Гірничо-збагачувальна галузь — одна з екологічно найнебезпечніших видів діяльності, результатом якої є незворотне нищення екосистеми.

— Але є приклади країн, які за рахунок природних ресурсів підняли свою економіку й рівень життя громадян на досить високий рівень…

— Якщо Ви маєте на увазі країни Близького Сходу, то там є багато питань, зокрема: свердловини й кар’єри — це трохи різні екологічні навантаження, природні умови територій, густота населення, державницький підхід до розвитку економіки тощо.

В умовах України експлуатація природних ресурсів — це утвердження держави як сировинного придатку. Є поняття «африканського синдрому» — зубожіння на фоні природних багатств.

Так ми хочемо будувати європейську державу, чи існувати при Європі як зафриканізована територія де грабують надра, знищують природу, люмпенізують населення.

Взагалі-то, чим глибше вникаєш в дану проблему, тим більше усвідомлюєш, що підземні скарби, а ми володіємо близько 5% мінерально-сировинного потенціалу світу, повинні залишатися під землею. У нас є більше багатство: вода, родюча земля, чисте повітря.

Мине ще зовсім небагато часу і не золото, алмази й титани будуть визначати розвиток економіки, а запаси прісної води, ліси, виробництво екологічно чистих продуктів, наявність рекреаційних територій.

— Та все ж чомусь стверджують, що власне розвиток гірничо-збагачувальної галузі є необхідною умовою розвитку нашого краю…

— Наведу кілька цифр. За період першого півріччя 2012 року видобувна галузь Житомирщини зросла в порівнянні з 2011 роком на 154%, а дохід до обласного бюджету від цієї галузі — лише на 10%. Про який розвиток нас переконують?

Навіть якщо всі податки від розвитку галузі будуть надходити до області, навіть якщо їх будуть відраховувати чесно, навіть якщо будуть відшкодовувати всі екологічні збитки, компенсують населенню екологічні збитки, а це, як всі розуміють, неможливо через саму модель економіки, корупцію тощо, то ми все одно зіштовхуємося ще з одним абсурдом — економічним: розвивати щось через руйнування основи всього живого на Землі.

Уявімо, що буде задоволено всі, так звані, цивілізаційні вимоги й через кілька років на Поліссі настане економічне благополуччя. Та через 10-15 років, коли екскаватори перекрокують до іншого краю, а Полісся перетвориться в пустелю, гроші проїдять, тоді настане час повної деградації і відвернути її навряд чи вдасться найближчі століття, а може й тисячоліття.

Гроші ж то не їдять і не п’ють. Вода й екологічні продукти, які по всій Землі стають все більшим дефіцитом — ось козирна карта розвитку економіки нашого краю.

— Та чомусь у нас аграрний сектор зруйнований до основи…

— Це вже абсурди українського державотворення та «мудрого» керівництва. Очільник нашої області Сергій Рижук має ступінь доктора наук і тема його дисертаційного дослідження пов’язана з агроекологією.

Прем’єр-міністр Микола Азаров заявляє про аграрний потенціал Житомирщини, а Сергій Миколайович стверджує, що ми приречені на «видобуток і розгортання видобутку титанових руд і ільменіту»??? Щось не в’яжеться…

Певно, що хтось зацікавлений в руйнуванні та, як би це не абсурдно звучало, створенню умов для нерозвитку того, що призначено нашому краю самою Природою — сільського господарства.

— І все ж ми маємо великі запаси цінної сировини. У світі попит на титан зростає. Україна — одна із найбагатших за запасами ільменіт-титанових руд у світі. Логічно, що їх хочуть використати…

— Взагалі-то титановмісні руди не є рідкісними. Найбільші в світі запаси в Австралі, в країнах Африки, Азії, в Америці, в Росії. До речі в Росії чомусь не розробляються родовища. А для чого, коли можна задешево брати сировину з Китаю, України.

За своїми якісними показниками українські родовища бідніші від основних закордонним вмістом діоксиду титану в півтора — три рази (!?). Просто в Україна кількісно їх багато, і щоб добути певну кількість руди потрібно перевернути величезні площі територій.

Територій, які густонаселені, з розвиненою річковою мережею, цінними лісовими та луговими ландшафтами! В Австралії згідно з прийнятим законодавством про охорону навколишнього середовища законсервовані родовища східного узбережжя, оскільки там руйнується екосистема океанічного узбережжя. Там за сотні кілометрів немає людських поселень!

Державні мужі турбуються про екологію океану! А у нас турбуються про унікальну екосистему Полісся, людей, які живуть поблизу уже існуючих розробок родовищ?!

А щодо попиту на титан, то наведу кілька цифр. Лише 5% титанової сировини переробляють на металічний титан, інші 95% використовують для отримання пігментного диоксиду титану, який використовують в хімічній промисловості.

Із цих 95% на лако-фарбувальні матеріали використовують 80%. Отже, знищивши нашу екосистему з підприємств «Кримського титану» та «Сумихімпром» ми отримаємо матеріали з яких нам виготовлять фарби.

Цими фарбами що ми будемо прикрашати? Будинки серед пустелі, туберкульозні сосонки на «рекультивованих» землях?..

Фарбуватимемо оградки на цвинтарях?.. Чи це не є АБСУРДОМ!?

— Та все ж таки прогрес не зупинити…

— Давайте будемо 10, 20, 50 відсотків переробляти на металічний титан. Виготовимо більше космічних кораблів й полетимо в далекі світи шукати нову планету, оскільки свою рідну — Землю — ми такими темпами перетворимо на непридатну для життя.

Вона буде кружляти в Космосі як кладовище «найсучасніших» технологій та супутніх відходів цивілізаційних прагнень Людини.

— Станіславе, в Україні є відомства, які мають захищати довкілля. Над цією проблемою працюють учені, існують громадські екологічні організації. Як вони борються за збереження довкілля?

— Наведу такий приклад. Міністерство охорони навколишнього природного середовища перейменовано на Міністерство екології та природних ресурсів?

У самій назві вже приховано абсурд: права рука підписує дозволи на видобуток, а ліва що — буде захищати ті території?

Щодо науковців. Частина з них зацікавлена в просуванні своїх ідей по технологіях видобування, наводять приклади цивілізованого підходу до цієї справи. Вони доказують, що можна з мінімумом шкоди для довкілля реалізовувати певні видобувно-збагачувальні проекти.

Мені це нагадує вираз: «Зарізати не боляче». Боляче чи не боляче, але результат один — смерть. Вчені часто діють безвідповідально щодо реалізації своїх ідей, приховують певні факти.

Як приклад, якщо ми говоримо про розробки навколо Іршанська, де видобувають ільменіт-титанові руди, то там існує тотальне знищення грунту, забруднення води тощо. Та коли ведемо мову про Стремигородське чи Торчинське родовище ільменіт-титаново-апатитових руд, то там до всіх іршанських екологічних нещасть ще додається хімічне забруднення через специфіку процесів флотації під час збагачення руди.

Для виділення апатитової складової з руди використовують фтористі сполуки та кислоти. А це вже дещо інше екологічне навантаження — ще більш згубніше для людини й Природи. Лукавлять деякі вчені.

Лукавлять й деякі екологи. В Україні вже існує багато екологічних проблем. Саме там необхідно застосовувати технології захисту. Та, найперше, потрібно боротися проти реалізації нових рукотворних екологічно небезпечних проектів, а не оправдовувати їх безпеку застосуванням новітніх очисних споруд.

Збереження навколишнього природного середовища — це боротьба не за очисні споруди, а проти необхідності очисних споруд.

Якось я сформулював досить абсурдне твердження: «таке відчуття, що більшість науковців, екологічних організацій борються за створення людині комфортних умов для подальшого руйнування Природи».

Більшість бореться з наслідками, а потрібно боротися з причинами. На щастя в Україні є справжні природоохоронні організації, вони підтримали нас у боротьбі. Сьогодні ці організації об’єднані в Національну екологічну раду України, яка є противагою отим «кишеньковим» Громадським радам при Міністерстві екології та деяких обласних управліннях.

До речі, Громадська рада при Житомирському обласному управлінні охорони навколишнього природного середовища жодним чином не відгукнулося на «титанову» проблему… Куди не кинь — одні абсурди.

— Таких абсурдів ми ще можемо простежити багато?

— Так, «титанове» питання окреслило їх чимало. Зокрема абсурдність твердження про створення нових робочих місць. Розробники говорять про створення нових робочих місць.

Але, створивши сотню-другу, вони позбавлять десятки тисяч людей того, що споконвіків давало їм змогу виживати й розвиватися. Поліські луги, поля й пасовища — чи це не є робочі місця селянина.

Ліси — робоче місце лісівника й збирача грибів, ягід, інших дарів Природи. Річки, озера — робочі місця рибалок. Завдяки таким робочим місцям ми маємо змогу отримувати натуральні продукти харчування. Інша справа, як організувати ефективний розвиток сільського господарства.

Однією з найабсурдніших є ситуація протистояння населення — жителів поліського краю й обраних ними «слуг» — також жителів поліського краю. На всіх рівнях: від сільських, районних та обласної рад. Своєрідна поліська громадянська війна.

Поліщуки воювали не з «титановими» окупантами нашого краю, а зі своє рідною владою…

Ще є юридичні абсурди, суть яких в неузгодженості законодавчих актів, які регулюють питання охорони навколишнього природного середовища та використання надр.

Це дає безмежні можливості юридичних маніпулювань законодавством. При цьому, ті, хто прислуговується олігархам, чомусь не беруть до уваги Основний Закон — Конституцію України чи міжнародний акт, який ратифікований Україною — Орхуську конвенцію.

Дана конвенція гарантує громадянам доступ до інформації та безпосередню участь в прийнятті рішень, що стосуються довкілля. До речі, при міністерстві екології довгий час існував Орхуський центр, але на сьогодні його ліквідували.

А ось ще один абсурд — лист НАК «Надра України» Сергію Рижуку від 05.03.2013р., У ньому керівники компанії з першого абзацу цинічно вводять в оману голову обласної держадміністрації.

Вони наголошують про виконання вимог Загальнодержавної програми розвитку мінерально-сировинної бази України на період до 2030 року. Але ж відомо, що в даній програмі й словом не згадується про родовища, на які 7 червня 2012 року обласна рада дала погодження щодо отримання спецдозволів на розробку…?

Тут навіть не знаєш кому й які ставити запитання. А може прокуратурі щодо розслідування факту подання державному службовцю завідомо неправдивої інформації..?

Можна ще говорити про політичні абсурди. Зокрема, 5 квітня Житомирський обком Комуністичної партії прийняв рішення про одностайне голосування їхніми депутатами за скасування ганебного рішення від 7 червня 2012 року.

Але 9 квітня депутати-комуністи голосували так, як фракція «регіонів», тобто — проти волі народу. Микола Рудченко надає допомогу на організацію виїзду чопівчан на пікетування, а його однопартійці, депутати-народники не підтримують вимоги громадськості. «Титанова» політика — це окрема й довга розмова.

— До речі, щодо політики й політиків. Часто можна почути закиди у Вашу сторону, до активістів руху, що все це певний політичний проект.

— Говорять і подають це під різним кутом. Продивіться записи прес-конференції за підсумками 14 сесії Голови Житомирської обласної ради Йосипа Запаловського.

Суть сказаного ним така: громада не
розібралася що й до чого, аж тут на цьому зіграли певні політичні сили. В Інтернеті взагалі якийсь розумник зробив припущення, що Житомирський штурм — це репетиція подій, які мають відбутися в Києві…

Ще багато хто чого говорить. Мені їх жаль. Вони певно що вночі не сплять і думають: на кого вони працюють, звідки фінансуються. А після приїзду 9 квітня в Чоповичі та Житомир знімальної групи «Євроньюс» та виходу сюжету про штурм обласної ради, наші доброзичливці взагалі втратили спокій.

Вони знайшли підтвердження своїм припущенням, що за нами стоять олігархи Заходу, які хочуть підірвати економіку України. Один громадський діяч в Житомирі, Олег Умінський, на місцевому телеканалі взагалі договорився, що міжнародні журналісти приїхали, бо знали, що будуть бити вікна…

Нехай хлопці, сплять спокійно. Ми ж не запитуємо у них, хто їм платить, скільки кому дали за «протягування» дозволів — нам це не цікаво. Будемо вважати, що вони зробили помилку і хоча й запізно, але покаялися.

— 9 квітня люди, об’єднавшись, отримали перемогу. Це є чергова і найсерйозніша перемога у боротьбі за врятування нашого краю від «титанової» навали. Але ж від своїх намірів олігархи не відмовляться. Що далі?

— Не тільки олігархи, але і їхні прислужники місцевого розливу. А далі — тактична боротьба на «житомирському» фронті за утримання позицій, адже нас уже попереджали про марність наших зусиль, мовляв будуть прокурорські подання на «скасування «скасування».

Потрібно відстежувати процеси в Житомирі й не допустити прийняття тих рішень, які послаблять наші позиції.

Але основна боротьба переноситься до Києва. От тут ми й дамо повну оцінку політикам, патріотам та іншим.. Ох скільки там ще вилізе абсурдів!..

А на рівні Житомира ми оцінили наполегливу цілеспрямовану боротьбу двох опозиційних фракцій: «Батьківщина» та «Фронт змін» до яких вчасно приєдналися депутати-чорнобильці. Лише за їхньої підтримки нам вдалося переломити ситуацію на благо нашого краю.

Ми не граємося в політику. Ми шукаємо союзників. Потрібно зберегти наш спільний дім, а тоді вже кожен зі свого кутка буде доводити своє бачення благоустрою. А про що можна говорити, стоячи серед власноруч зруйнованої хати, яку, до речі, ніхто з нас не будував.

ЇЇ мільйони років зводила для нас Природа, а ми чим далі, тим більше її розхитуємо, а нині вже надумалися підкопувати та витягати підвалини.

— Так коли закінчиться «титанове» протистояння?

— Дана проблема — лише одна з краплин в морі екологічних проблем, які людство створило протягом свого існування. На сьогодні вони потребують негайного вирішення. Зволікання з цим призведе до незворотних катастрофічних наслідків.

Деякі країни вже показали приклад пріоритету екологічного напрямку розвитку. Наприклад, Коста-Ріка відмовилася від утримання національних збройних сил й кошти спрямовує на збереження лісів, розвиток «зеленого» туризму. Чому б Україні не наслідувати приклад таких країн?

Не на словах, коли наші міністри підписують різноманітні природоохоронні конвенції ООН, а по приїзду з Ріо-де-Жанейро всіляко сприяють видачі спецдозволів. Потрібно робити реальні кроки по призупиненню масового грабунку надр своєї держави, руйнації природного середовища, погіршенню здоров’я людей.

Та для цього потрібна тверда політична воля. От тоді ми зупинимо протистояння. І не тільки «титанове»…

А поки що державну справу — охорона довкілля — виконують лише громадські організації. А приклад Житомира, Гуляйполя, Кременчука показує, що все більше людей починають усвідомлювати свою відповідальність перед майбутніми поколіннями.

— Станіславе, і наостанок дещо про особисте. Чому Ви так наполегливо взялися за цю проблему? Який Ваш інтерес?

— Я мав і маю особистий інтерес у вирішенні цього питання. Я майже рік як призупинив всякі роботи по реконструкції своєї будівлі. Я боюся вкладати час, зусилля, кошти в місце для проживання, яке з Храму Природи може перетворитися на пустелю.

Але просто передбачливо покинути Барвінки, Чоповичі, які стали за ці сім років мені рідними — це просто втекти від вирішення проблеми. Спробували протистояти, і як би не було тяжко — результати є. Отже потрібно йти до перемоги. Тікати немає куди.