І сміх, і гріх, і скрізь сльози

Найкраще читається під музику І.С.Баха під яку й писалося.

Поверхневість – найхарактерніша риса нашої епохи. З чим би ми не зіткнулися, то з усіх сил намагаємось в це не заглиблюватися.

Більшість із нас не прагне отримати глибоку класичну освіту – «а шо я в Вікіпедії не найду те шо тра».

Вчені не хочуть проводити фундаментальні дослідження – пів життя без грантів і без гарантії на кінцевий успіх. А хто шукає тепер вічне кохання? Кохання епохи постмодерну, як каже широко відомий в вузьких колах дядя Юра, триває дві години і дві хвилини. Їмо на бігу, спілкуємось лайками і чужими статусами, сумуємо в межах відведеного оператором мобільного зв’язку пакету…

Оскільки я представився читачеві як дослідник, то мушу запитати – чому? Чому мушу спитати «чому»?

Тому що вчений має більше ставити запитань ніж давати відповідей. Досить з нас того, що політики, журналісти та не першої молодості бізнес-леді із Житнього ринку мають відповіді на всі питання. Я ж насмілюсь лише висунути гіпотезуповерхневість постмодерну побудована на фундаменті страху.

Нас лякає абсурдність буття, тиск і насильство зі сторони суспільства, драма свободи. Ми намагаємось знайти смисл в урбаністичному безумстві, будуємо маніловські мегаполіси цілей існування, топимо відчуженість в алкоголі, кар’єрі, хобі…

Ми заганяємо в себе в рамки і графіки, щоб уникнути просякнутого абсурдом Всесвіту.

Вільнодумці ХІХ століття Ф. Ніцше та С. К’єркогор колись відпрепарували напіврозкладений труп коня-суспільства, запропонований нам Ш. Бодлером.

На початку ХХ століття їхні послідовники А. Камю, Ж.-П. Сатр, Г. Марсель та інші спробували пояснити причину смороду, який поширювало це стерво. Людство почуло їх і злякалося.

Реальність чомусь виявилась настільки відразливою (гробарики і личинки м’ясних мух не зрозуміють бодлеровської метафори), що людство злякалося і немов той равлик сховалось в черепашку беззмістовності та ще й напнувшись, виділило слиз гіпертрофованої іронії та прагматизму, яким заліпило вхід до свого «домика».

Ми придумали собі жовту субмарину, яка возить нас на роботу і назад.

У нас є мережа, медіа, планшет і наушники із катафонічно-тупою музикою – наші щити від реальності. Та якби ми не старалися але мацаки драми буття пролазять крізь захист.

Замість того щоб поглянути страху в очі, ми немов малі діти ховаємось під ковдру в одинокій спальні нашого нікчемного життя.

Постмодернізм інфантильна епоха.

Жодне питання не викликає такого страху як те, що стосується людини чи суспільства. Ми готові вчепитися, як за останній листочок осоки посеред безкрайої трясовини, за будь-яке чуже популярне судження аби лише не йти шукати свою правду.

Це алегорично можна порівняти з однією майже хічкоківською історією.

Припустимо, ви повертаєтесь додому далеко за північ. Не важливо звідки: чи то була вечірка, де ви відривалися забуваючи про роботу чи робота, де ви намагалися не думати, що хтось зараз там на вечірці.

І ось, нечистий штовхнув вас зрізати дорогу. Ваш будинок близько, майже поруч, але дійти до нього можете лише через подвір’я давно покинутого обійстя.

Не знаю чого ви не маєте обійти навкруги. Можливо там сусідський доберман бігає в пошуках сучки або того хто буде призначений винним, що він її ще не знайшов. Може ще якась причина.

І ось ви стоїте перед вибором іти чи не йти. А йти то треба, адже доберман будь-якої миті зуміє вискочити з-за рогу. Попереду ви собі нафантазували (чи вам в дитинстві допомогли) купу різних жахіть.

Там світло напівзгорілих ліхтарів та цнотливого місяця, що не хоче вийти з-за хмар, вимальовує із залишків саду химерні тіні чудовиськ, що тягнуть до вас свої кігтисті вузлуваті лапи.

Напівзруйнований будинок пильно вдивляється проваллями чорних віконниць вам у п’ятки, куди вже щосили намагається сховатися по-дитячому наївна душа.

Вітер і нахабні їжаки доповнюють цю картину дивними, чужими для дитяти асфальту звуками. І ось після півгодинного очікування ви, стимульовані шкряботінням кігтів невдоволеного і стурбованого пса, який шукає вас далеко не для свого вдоволення а задля психологічної розрядки, кидаєтесь вперед.

Зіщулились, майже закрили очі, нічого не бачите, нічого не чуєте. Вриваєтесь в свій будинок, намагаючись на ходу відсапатись і призупинити серце, що також хотіло рвонути за душею в п’ятки.

Не перевдягаючись, першим ділом включаєте комп’ютер і пишете в якусь мережу: «Да-а-а-а)))) Погуляв((((((((((». І одразу під вашим постом – лайк, лайк, лайк…

Для нас, дітей інформаційного суспільства інша людина як той нічний сад.

Лише крайня нужда заставить у нього зайти. І цей похід ми намагатимемось зробити якомога коротшим і поверхневим, щоб ненароком не побачити оте страшне, що живе в нашій уяві.

А якби ми йшли вільно й уважно роздивлялись навкруги, то можливо побачили як опускаються на покриту свіжою росою траву місячні струни а кущ старої і вже безплідної смородини перебирає ними своїми листочками.

В цій трепетній симфонії, напоєній ароматами ночі, купаються їжачки (насправді вони намагаються позбавитись від блох але ми на це можемо не зважати).

Мені часом здається, що світ пішов вперед а я залишився стояти, не розуміючи, яку перевагу дає мені перехід на той бік крізь райську браму модних брендів і трендів.

Я почуваю себе дуже старим пражським євреєм на зламі ХХ і ХІХ століть.

Світ давно став постмодерновим а я ще намагаюся діяти відповідно до романів Ф. Кафки та А. Камю. Я так як і вони сторіччя назад, прагну збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.

Без кінця препарую тисячолітній труп коняки в пошуках відповіді але як справжній вчений отримую лише нові питання.

Сьогодні я випотрошив із цього соціального тіла сміх.

Чому ми сміємось? Які глибокі причини сміху, сховані далеко за межами досліджень фізіологів?

Звичайно сміх буває різним – дитинка посміхається у вісні, студент-фізкультурник рже без причини, зал кінотеатру насолоджується побаченою сценою, начальник в дві тисячі перший раз розказує анекдот про тухлі та яйця.

Спільним для кожного із цих різновидів є почуття радості, народжене зростанням рівня ендорфіну та серотоніну в мозку.

Але для чого природа придумала наш сміх? Чому ми радіємо?

За звичай, радість приходить до нас разом із синтезованими нашим мозком наркотиком, коли ми добиваємось успіху, задовольняючи природні або набуті потреби. Це пояснює багато різних видів посмішок та сміху крім одного – чого ми сміємось, якщо хтось розтягнувся посеред вулиці на шкірці банану. Яка тут природна потреба?

Щоб пояснити її я мушу зробити одну важливу заяву – будучи закоренілим еволюціоністом, насмілюсь стверджувати, що людина не походить від мавпи. Вона мавпою залишається.

Багатьом це не подобається. Ми такі як інші представники живого світу?! А як же наша епатажність та креативність?! А як же наша божественна сутність і місце в ієрархії Е.П. Блаватської?! Поставити себе на один рівень із планарією білою і маслинкою сріблястою?! Та ніколи – ми вище!

Тим хто виводить себе на вершину якоїсь ангелології до психотерапевта – хай підлікує самооцінку.

Герой Кіра Буличова казав: «Людина цар природи тільки звіри про це не здогадуються».

Ми рівні серед рівних. Кожен на своєму місці, у великій божественній гармонії – біосфері. До речі, кому не подобається ряд примати, той може обрати собі щось інше – парнокопитні чи ластоногі наприклад, які часто зустрічаються в наших переповнених маршрутках.

Якщо ми належимо до приматів, то багато рис, які у них ми помічаємо належать і нам. Тут працює окулістський принцип смітини-колоди.

Соціальнотворча ієрархія приматів так само важлива і для нас. Такі методи дослідження як соціометрія та референтометрія вказують на структуру ієрархії стада а не на лідерство в колективі.

Як для павіанів і горил, для Homo sapiens важливо піднятися якомога вище соціальним деревом (ця метафора для мене більш підходить ніж «соціальна драбина»).

Це закладено в нас генетично, глибоко і назавжди. Лише спосіб реалізації буває різний в залежності від нашого персонального досвіду (виховання, дитячих травм тощо).

Це нам потрібно не менше чим дихати, їсти й ходити до вітру. Нащо мавпи намагаються зайняти вищі позиції на дереві. Не лише, тому що чим вище ти сидиш, тим менше тобі какають на голову.

Це звичайний внутрішньовидовий статевий добір. Той хто вище має більше шансів мати потомство і забезпечити його майбутнє.

А де ж тут пояснення сміху? Дуже проста відповідь. Коли хтось падає із верхньої гілки, з’являється халявна можливість піднятися вище.

Для нашого мозку, із його здатностями до створення абстракцій, все рівно – це відбулося в реальності чи в газеті анекдотів. Невдахи радують нас подарованим почуттям зверхності.

Якщо ви бували на сільських весіллях кілька раз, то обов’язково помічали особливу тітку віком 35-45 років, яка бігає поміж столами, заставляючи всіх напитися до стану щоб «думка була одна», навіть якщо ця думка «де проригатися».

А якщо це станеться, скільки радості матимуть інші учасники дійства. Віддаю зуб із найдорожчою титановою пломбою, що енцефалограф показав би у цієї дами асинхронізацію хвиль на звукові та світлові сигнали, що супроводжують істерію.

Весілля йде. Якщо ніхто не вломив комедії, то досвідчений тамада допоможе різними конкурсами та ритуалами.

Свято не забудеться – ті що найбільше прагнули відчути себе на гілці вищій ніж в реальності, ще довго гиготітимуть, згадуючи як прокочували яйця через штанини того, хто був їхнім соціометричним конкурентом.

Чи сміюсь я над смішними сценами? Гигочу аж диски вилітають.

І в своїх лекціях, і в спілкуванні, і в публікаціях (не наукових звичайно) я використовую гумор, хоч і усвідомлюю його сутність. Нащо відмовлятися від таких наркотиків як ендорфін і серотонін, що прив’язують читача-слухача намертво.

Я вже усвідомив свою мавпячу сутність і радію, що ще нікуди від приматів не пішов. Адже бути приматом краще ніж черв’яком, тільки хто в черв’яка запитував. Будьмо природними – сміх це не найгірший спосіб імітації соціального росту. Смійтеся на здоров’я.

Якщо ви дочитали мій опус до кінця то вже у вас живе вірус, який я запустив у вашу матрицю. Може ваш здоровий пофігізм уб’є його в перший же день, може він дріматиме у вашій душі роками, а може пошириться немов лихоманка Ебола.

Тепер, коли ви переглядатимете смішне відео на YouTube чи говоритимете своїм друзям першого квітня, що в них «вся спина позаду» у підсвідомості просинатиметься запущений мною мікроб і заставлятиме відкривати очі посеред нічного саду чужої душі тоді, коли вам цього зовсім не хочеться.