Моїй школі – вісімдесят…
А я вперше ступив на її поріг першого вересня, коли їй тільки тридцять п`ять сягнуло. Цей світлий осінній день мені запам`ятався на все життя.
Хлопчиком був низеньким і зовсім губився серед високих осокорів і рослявих однолітків у синіх костюмчиках та дівчаток у білих фартушках.
Їх розкішні банти нагадували казкових метеликів, котрі снували просторим шкільним подвір`ям у такт музиці, що, здавалося, линула зусібіч. Все довкола потопало в тепло-сонячних чорнобривцях, біло-червоних георгінах, розкішно-пахнучих айстрах, мальвах, гладіолусах.
Але я подумки пишався, що маю чистенькі зошити з пористими промокашками, новенький буквар, плаский дерев`яний пенал, а в ньому – округла синя паличка з жерстяним накінечником, куди всовувалось металеве перо, олівець, точилка-рибка, гумка.
А ще в ранці поряд з пеналом лежав полотняний мішечок, затягнутий шнурочком, де зберігалася біла, з синьою кайомкою, порцелянова чорнильниця-нерозливайка.
Кортіло швидше все це розкласти на широкій темно-зеленій парті і ретельно виводити каліграфічно, як вчила мама, в чистому зошиті акуратні літери… Та коли розсілися за парти, я засумував, бо зрозумів, що моє дитинство закінчилося.
На уроках розмовляти вголос не можна, ходити куди заманеться – теж. А так хотілося вискочити на футбольне поле і поганяти м`яча. Проте для тієї «свободи» треба було чекати дзвінка на перерву.
Пізніше з`ясувалося, що й вона теж, на жаль, тривала лише кілька хвилин. Мені навіть спершу розхотілося вчитися… Особливо після того як, вмочивши кінчик пера в золотисто-фіолетову плівочку в отворі чорнильниці, я витягнув соплисту чорно-бузкову кляксу.
Підвів, як наказувала вчителька руку, і заявив на весь клас: „А в мене чорнило тягнеться!”
Бася Борисівна глянула так, що аж комірець на моєму піджаку настовбурчився, і сердито відповіла: „Нехай!..”
Та все вже минулося. Тепер уже й немає таких нерозливайок із соплистими чорнилами, а замість дерев`яних ручок в пластикових та шкіряних пеналах, рюкзаках – іноземні паркери, компютери, айпади…
А побачити Басю Борисівну хочеться… Бо ж вона, і добрі, як мама, Сіма Кіндратівна, і Неля Степанівна віддавали нам справжнє тепло своїх великих сердець.
А тепер і дерева на шкільному дворі набагато менші. Ніби звузилося й футбольне поле, де чемпіонським азам навчав Федір Григорович („Федєю” називали ми його поза очі).
Мініатюрними видаються й учнівські столи, котрі вчив ремонтувати трудовик Володимир Іванович. А любов до металу „втовкмачував” нам Райхман („Зубелом” ми його прозвали між собою. Хай не ображається…).
Проте музика звучить, як і в тодішньому, першокласникому житті. Заплющую очі і чітко згадую трохи кумедного, але справедливого та розумного Соломона Ароновича (на все життя запам`ятав, де „південь”, а де – „північ”), чуйну Людмилу Арсентіївну, класну „класну” Олену Семенівну, Феодосію Михайлівну, яка прищепила незгасну повагу і любов до рідної мови, щиру „королеву”-ботанічку Галину Степанівну,Галину Костянтинівну, яка досить цікаво й ненав`язливо вкладала в наші голови хімічні формули.
Згадуючи Еміля Наумовича, й досі можу назвати з десяток значущих дат справжньої історичної минувщини. А малювання (Смоляр), англійська (Більовцева), російська (Бараз)?..
І досі, глянувши іноді ввечері на зоряне небо, мимоволі згадую Володимира Олексійовича.
Спливає в пам`яті щиро-усміхнене, добродушне обличчя, яке нагадувало когось із відомих артистів, який перевернув усю свідомість і єство наше, прихиливши нас так неординарно, по-своєму, до астраномії та фізики.
Я й донині, буває, копирсаюсь на балконі серед різних радіодеталей. А він, було, не взявши до уваги, що я, хвацько побіцяв зробити прилад для демонстрації ефекту Доплера, – і не зробив, без вагань поставив „річну п`ятірку”… за знання.
І звісно ж, Олександр Артемович, наш математик. Я тоді не дуже полюбляв його предмет, але на уроки до нього йшов залюбки. І не тому, що вони іноді починалися в спортзалі, де можна було одержати „п`ятірку”, закинувши важкий баскетбольний м`яч у кошик з десяти кроків.
І насамкінець своєрідний командарм школи – Борис Петрович Чайківський. Мудрий чоловік. Толерантний педагог, чуйний і грамотний психолог, неперевершений викладач біології.
Я не дуже дружив з дисципліною тоді, зізнаюсь. Але вмів він знайти потрібний „ключик”. І не тільки до мене. Пригадую, як, довідавшись про моє дописування в газету, а потім і прочитавши кілька матеріалів у міськрайонці, він серйозно зазначив: „Молодець! Вірю, вийде з тебе справжній журналіст”.
Щире спасибі вам, Борисе Петровичу! Низкий уклін вам, дорогі мої Вчителі!
… Зручно вмощуюсь за широкою зеленою партою і поволі розкладаю нехитре учнівське причандалля. Заплющую очі. У вухах тихенько шумлять шкільні осокори, а звідкись долинає незабутній учнівський вальс…
З поважним ювілеєм тебе, Рідна Школо!