За 2012 рік вона написала більше, ніж за п’ять попередніх років.
За чотири місяці 2013-го здобула три літературні нагороди – дві премії видавництва «Смолоскип» та Міжнародну україно-німецьку премію імені Олеся Гончара.
Вона – Марія Хімич, поетеса, письменниця, представник сузір’я авторів на Репортері Житомира, житомирянка.
Перемога на літературних конкурсах для мене це… вихід у люди. В Житомирі не можна належним чином засвітитися.
Перемога – це не лотерея, а результат праці. І, я вважаю, це правильно. Віддалені від літератури люди перемогу в літературному конкурсі можуть сприймати як якусь фікцію. Вони не розуміють, що ми (письменники, поети) цим живемо, вкладаємо в свої тексти всю силу, енергію, душу.
Як сказав Олесь Гончар – письменника немає без болю. Де в мене взявся потяг до писання? Думаю, це все-таки гени – в роду були талановиті люди. Також це досвід, який хочеться виписати, натхнення.
Домашня бібліотека перечитана. Читаю все, що потрапляє під руку. Останнє – «Набережна під скелями» Юрка Ґудзя та «Полюби ближнього свого» Ремарка. Чим ще корисно брати участь у літературних конкурсах – так це тим, що там тобі дарують цілу купу різних книг. Кілька місяців є що читати. 🙂
Сексуальна енергія й агресія стимулюють творчість. Вони – як пальне.
В українській сучасній літературі залишаються ті, хто не може не писати. Інші – відсіюються. У літературному середовищі України ти не здобудеш грошей та слави. Ти нічого не заробиш. Тому тут виживають лише «монстри», в хорошому сенсі цього слова. Література – не лише талант. Це ще й хрест, який мусиш нести усе життя.
Розкіш перейти виключно на творчу роботу можуть дозволити собі лише одиниці. Небагато авторів, чиї тиражі розходяться як в Україні, так і за кордоном. Бо, якщо тебе читають за кордоном – ти заробиш значно більше. Більшість змушена ходити на «основну роботу», а писати – на дозвіллі. Доводиться заробляти гроші іншим чином – літературою я себе зараз «прогодувати» не можу.
Журналістика псує стиль письменника. Письменники часто підробляють журналістикою. Там зовсім інший рівень мотивації. Журналістика виснажує. Потім важко пишеться. Хоча, можна з будь-чого черпати натхнення, якщо з тебе на роботі не витискають всі «соки». Завжди є люди, які тебе надихатимуть, життєві колізії, що стануть предметом осмислення. Взаємозбагачення можливе. Але літератору, щоб писати, все-таки потрібен час.
До народження дитини я писала бунтарські агресивно-сексуальні вірші. Я так відчувала. Це і сублімація, і цей світ, який тебе відчайдушно матегелить, а ти не знаєш, куди його йти і що його робити???
Цинізм – своєрідний спосіб захисту від байдужо-агресивного навколишнього середовища. Хочеться одягнути наїжачений кожух, щоб сторонні вкололися уже нарешті, якщо наважаться до тебе доторкнутися.
Забагато темряви. Треба прагнути до Світла. Справді, в моїх останніх оповіданнях у фіналі або головний герой когось убиває, або головного героя «мочать». Я, коли писала, боялася, що вже буде далі: стільки агресії вилилося. Коли поставила крапку, виникла переоцінка цінностей. Я зрозуміла, що в мені забагато темряви, потрібно прагнути до Світла, щоб нащадки, коли тебе прочитають, не вжахнулися від кровопролиття бабусиних текстів.
Вірші без натхнення писати не можу. Проза – по «графіку». Пишу вранці, ввечері, вночі, цілодобово. Отак сідаю й пишу. Щоправда, тільки прозу. Буває так: сідаю писати оповідання без сформованого сюжету. Є початок. У процесі з’являється бачення, що має бути далі. Іноді – маю повністю готовий задум твору, який спочатку виписую як схему, на півсторінки.
Я дуже люблю людей. Коли виходжу в місто, вдивляюсь у кожне обличчя. Але боюся дивитися в очі всіляким покидькам. По них просто видно, що вони покидьки. Вони або дуже відверті в своєму погляді на тебе, або агресивно-замкнуті. Закрита людина ще більше лякає, бо ти не знаєш, що в неї на думці.
Боюся смерті. Це найбільша моя фобія. Мабуть, тому в моїх творах її так багато. Можливо, я виписую свої страхи?
Творча людина повинна мати Бога в серці. Творчі атеїсти мають більше шансів збожеволіти, або банально спитися. Тим більше в Україні.
Хочу побувати в Канаді. Багато країн мене приваблюють. В США хотілося б побувати. Париж. Чому б і ні? Подорожі цінні враженнями. І ти зможеш щось написати. Найгірше для творчої людини – коли немає натхнення.
Не змогла б прожити життя в спальному районі. Оце спальне «гето», в якому не видно сонця, того, як воно встає та сідає – страшне. У минулому жила в одному зі спальних районів Житомира і маю погані спогади.
Якби в мене було багато грошей, я б зайнялась благодійністю, але знайшла б про що писати. Маючи все, я б, можливо, повернулася думками в дитинство, писала б про найщасливіший мій період – від року до п’яти років.
Страшно, коли змушений свої тексти складати в «шухляду». Намагаюсь свої тексти прилаштовувати в житті. Бо вони – як діти. Треба, щоб у них було майбутнє.
Треба боротись за свою мрію.
