Народне аматорське літературно-мистецьке об’єднання «Оксія» цьогоріч у квітні святкує дев’ятиріччя.
Житомиряни, мабуть, і не здогадуються, що в їхньому місті народився й продовжує розвиватися справжній український літературний феномен, який можна за вибуховістю прирівняти до Житомирської прозової школи.
Це – Оксіївська поетична школа на чолі із поетом та бардом Костянтином Куліковим.
Це – пошук нових оригінальних образів, метафор, рими і відмова від банальних.
Поети «Оксії» вражають читача (слухача, глядача) своєю сміливістю та нонконформізмом, що балансує між добропорядністю та запереченням моральних норм. Їхнє неофіційне гасло – розбудити реципієнта, приспаного народницькими мотивами та банальними віршами.
Оксіївські автори – україно- та російськомовні, що відображає мовну ситуацію Житомира. Це свідчення тому, що в поезії головною має бути не мова, а рівень художнього слова!
Це не демократично, це пахне радянською вузьколобістю та брудною політикою. Справжня ліберальна країна дає можливості для розвитку всіх своїх громадян, не залежно від їхньої мови, релігійних переконань, кольору шкіри та ін.
Оксіївська поетична школа не диктує своїм авторам, якою мовою їм писати, в якій формі та що оспівувати. Але вона суворо слідкує за тим, щоб молодий літератор позбавився банальностей у своїх текстах.
Оксіївська поетична школа – це проміжна ланка між літератором-початківцем та дорослим поетом, письменником. Як у школі, тут навчають та слідкують за розвитком, влаштовують «іспити» творчими вечорами й виносять «вердикт», друкуючи в щорічному альманасі «Оксія».
Часто літератори, які сягнули певного рівня, більше не відвідують засідання «Оксії». Це – нормально, ознака дорослішання. Далі поети намагаються засвітити своє ім’я на всеукраїнському рівні самотужки. Після школи настають університети…
«Оксія» заснувала обласний літературний конкурс «Поетичний марафон», який відбувається щороку в місті Житомирі
Він проходить у два етапи – регіональний та фінальний. Твори переможців «Оксія» зобов’язується надрукувати в своєму щорічному альманасі. Альманах за 2012 рік оксіяни збираються видати за власні кошти. Він побачить світ незабаром.
Також «Оксія» заснувала в Житомирі конкурс «Читання житомирських авторів», яке покликане популяризувати літературу рідного краю насамперед серед молоді. У цьому конкурсі змагаються учасники на краще представлення віршів житомирських поетів – як широко відомих, так і незнаних в Україні.
Оксіївська поетична школа – це не лише осередок літераторів, а й музикантів, фотографів та художників. При чому не лише молодого покоління, а й старшого.
Їх об’єднує творчість і мрія змінити наш практичний меркантильний світ на краще. Можливо, навіть його врятувати від загрубіння та шкуродерства.
Тому давайте надамо їм слово! Слухайте…
Катерина Радушинська:
утром мой дом вспарывают солнца бороны
и я смотрю на термометр, как на распятие:
без разницы плюс пять или
минус пятнадцать,
штопаясь ровно по катету, вырезаю с окон заплаты.
ко мне стучат в стекла клювами вОроны,
с намеком на трансцендентальность.
вероятно, с запрета набора твоего номера,
услуги теперь становятся платными.
не важно, кто нас рассудит, оператор или же opera,
все наши поступки давно по статьям и на грани
семейного или же криминального
кодекса,
собственно.
изучая подпункты, ищи надежнее наказание,
gps-координаты наших собственных гетто,
жди осень.
но как ни крути, в каждом протоколе допроса,
я значусь той единственной schweine,
сорвав в Твою честь немецкие аплодисменты.
Костянтин Куліков:
Рано радоваться рассвету
Это еще не рассвет. Но
Там, за жаркими красками, где-то
Спит осторожный ветер.
Там, за выспавшимся востоком,
То ли все я так придумал…
Только ему прошепчи: “во сколько?” –
И вырвется пламя штурмом.
Солнце выскальзывает из объятий
Заокеанских драконов…
Ты попрощаешься. И опять я
Спешу за тобою вдогонку.
Володимир Ковальчук:
Поглянь
Небо вишите орнаментом
Місто вмерло
На декілька годин
Щоб воскреснути
Наче Ісус
Місцеві дракони
Тихо позасинали
В печері з табличкою депо
На парканах одкровення
Що гріє
Висохлі руки
Зимою вкриті
Блукаючи цікавою темрявою
Нарешті помічаю
І кричу
Небо вишите орнаментом
Поглянь
Валерій Волковський:
если сбить человека битой или клюкой
его тело скорее всего станет радугой
и такой человек на асфальте улыбаясь лежит
под дождём из себя разбросав стаю острых пружин
разорвавших его без того дырявый наряд
и охотник с фазаном человека того бередят
бередят до того чтоб сказать да ну его нах
кто одел сто застёжек тот услышит стократный бабах
кто научен чмырить знает тот наизусть аты баты
расскажи ка мне зеркальце где во мне трансформатор
что бы в нужное время было где стать отлить
покажи ка мне зеркальце мою путеводную нить
до своей головы там где радуги тёплый сервиз
где за стенкой соседи перекошенный бьют телевизор
где работники жека тряпками вымоют пол
собирая мозги на совок обсуждая новый прикол
про круги на полях до подставленной левой щеки
если хочешь помочь просто выпиши мне анальгин
а потом возьми тупой и тяжелый предмет
и зайдя со спины замахнись чтобы ВЫКЛючить свет
пусть бурлят пузыри пусть горят огни над рекой
я проколотый шар ты меня одеялом накрой
я дугой изогнусь на просторном и мокром асфальте
скоро люди в халатах
ангелы
Afterparty…
Руслан Кукса:
Без певного місця проживання
Напевно ти живеш в тому вікні, що навпроти мого, котре змінює напрямок місяцями.
Хоча в нього ніколи не дивлюсь, але відчуваю – ти там є.
Спостерігаю лише – зверху в низ, де проходять особи невідомої статі,
Тримаючи в руках гумові шкіри своїх дітей,
Виносячи їх в смітник, щоб забути.
І я забуваю, але запах солодких дерев залишається в пам’яті.
Можливо ти також викидаєш непотріб,
Котрий я щоночі перебираю, шукаючи запах, вірним песиком.
Цікавість просить заглянути в квадратні очі,
Але осіннє – шепоче:
«Вона все ж викинула свій запах».
Ніна Паламарчук:
наш карабас – карабасам положено – зол, нелюдим.
я по веревочке, ты по веревочке следом за ним.
мордочки – рожицы, куклы – конфеты, трюмо и трико.
я на веревочке, ты на веревочке, – будет легко.
здесь, в заковёрном, шевелятся лошадь и спрут.
их силуэты бесформенны, нам предлагают игру.
лучики-щупальца вытянем накрепко, сложим звезду.
чтобы на небо взлетела, осталось подуть.
там, зацепившись, качелью качаемся вниз головой:
ты на веревочке, я на веревочке рядом с тобой.
можем отчалить все вместе в одном безразмерном тазу.
если гроза или шторм, нас веревочки наши спасут.
гривой укутан свернувшийся месяцем конь золотой.
я вдоль веревочки, ты вдоль веревочки
прыгай, и прыгай за мной.
Ларіса Паламарчук:
Рыцарями полнится земля…
Землю тошнит от рыцарей,
Крысами съеденных…
Въедем ли мы в
Серебряное царствие,
Подвластное нам ….
Земля, рыцарей переварившая,
Перебродила ржавчиной…
Тетяна Конончук:
Я плыву — я Муму на «Титанике»
И плюю с корабля в волну.
Если вы на меня залаете,
Промолчу и хвостом вильну.
А потом я расплачусь жалобно
В самой поздней из всех молитв,
Чтоб медуза меня не ужалила,
А Герасим чтоб смог говорить.
Наталя Малиновська:
Разрешилась голова
От бремени.
Кто ты есть,
Потомок необласканный?
Кто прикрылся
Петушиным гребнем,
Кто предусмотрительней –
Те касками.
Разрешила бренность
Быть помедленней,
В голове потомков
Не вынашивать.
Чья дорога оказалась
Подлинней –
Петухов осталось три,
Шахтёров – пять.
Наталя Дишлева:
Две стрелы.
Отжимаюсь от тебя словно от пола
чтобы сильнее натянуть тетиву
или казаться меньше в растущих яблочках глаз
и мог спрятать меня в кулаке.
только в одном.
Марія Хімич:
Бульк-гуп
Мої батько і старший брат,
Жваві сорокарічні молоді парубки
З вимащеними, як у ветеринарів,
По саме передпліччя руками
В різних життєвих халепах
Та з роздутими подвійними серцями,
Переповненими коханням
До всіх неприступно-піддатливих ніжних панянок
Житомирської області!
Ваші серця – в моїх долонях
Важко зітхають-хлюпочуть чорною перевареною кров’ю:
Бульк-гуп, бульк-гуп.
Я засовую їх до свого живота,
Ніби роблю кесарів розтин у зворотньому напрямку.
Тепер вони тут, вже під моїм «годинником»:
Бульк-гуп, бульк-гуп.
Мої батько і старший брат!
Я ніколи з вами не розмовляла,
Не зазирала в обличчя,
Не відчувала дотику вашої теплої шкіри.
Але я чую ваше:
Бульк-гуп, бульк-гуп.