Православні храми у віддалених селах – одні з дуже небагатьох острівців щирості й порядності, що якимсь дивом ще збереглися в бурхливому й мутному морі сучасного українського життя.
Життя, в якому могутні хвилі всеперемагаючої корупції, нахрапистого непрофесіоналізму, безвідповідальності й жадібності роз’їдають й нищать економіку, право, мораль та інші механізми функціонування держави, і особливо українського села.
Настоятелі цих храмів не носять на своїх руках годинників ціною в 30 тисяч євро, не роз’їжджають на дорогих авто з довжелезними кортежами супроводу, як це робить їхній сталевоголосий начальник з сусідньої країни.
Вони тільки мусять вносити в ту безсоромну розкіш свою дольову участь. А самі просто і скромно несуть зневіреним селянам Боже слово віри, любові і надії на краще, допомагають цим людям не згубити себе в непростих сьогоднішніх умовах і обставинах.
І хоч нагода випадає нечасто, я люблю бувати в таких небагатих, зате чистеньких і доглянутих сільських церквах.
В них, як ні в жодному іншому місці, в душу повертається віра в те, що не все ще втрачено, що ця земля й люди на ній ще мають надію на добре майбутнє.
Спеціально поїхав до такого скромного сільського храму. Небагато, як для такого свята, людей, зате серед них немає випадкових, невіруючих, які прийшли, «бо так треба».
Отець Іван добре знає життя кожного з присутніх у храмі. І його життя та життя його родини також все проходить на очах в односельчан.
Ця єдність священика з прихожанами створює особливу, неповторну, зовсім домашню атмосферу Пасхальної церемонії, яка неможлива у великих храмах.
На лавочці біля церкви розмовляють дві жінки. Зміст їх розмови дуже характерний для невеликого села, і майже неможливий сьогодні для більших поселень:
– Оце прибирала могилки до проводів. А поряд з могилками моїх рідних – кілька могилок, які вже роками ніхто не прибирає. Торік думала, що хтось іще прибере, а це бачу, вони такі ж недоглянуті, як і торік. На другий день спеціально прийшла з дітьми і поприбирала їх, не можна, щоб могилки були недоглянуті. Бур’яни повиривала і загребла, хреста почистила і пофарбувала. Там уже й не розібрати, хто похований, але це ж наші люди…
У храмі, попереду інших людей стоїть мама з донечкою дошкільного віку. У дівчинки в руках серйозна сумочка зі ще незапаленою свічечкою в ній і серйозне обличчя. Хочу сфотографувати дитину, але вона незрушно дивиться в інший від мене бік.
Якась жінка допомагає мені, сказавши дівчинці: “Подивись он туди, на діда”, – і показує рукою в мій бік.
Швидко, поки не повернула голівку назад, фотографую дівчинку, а тоді вже розглядаюсь навкруги, де ж то той дід. Немає, виявляється, поруч зі мною ніякого діда… Це що ж виходить… М-да-а-а, от і дожив…
Ближче до ранку, до часу посвяти пасхальних кошиків, людей у храмі більшає. Не без труднощів пізнаю колишніх працівників місцевого сільгосппідприємства – не одного мене, як бачу, час змінив. Змінив людей, змінив і село.
Міцне колись сільгосппідприємство не працює вже з півтора десятка років. На полях, де колись місцеві агрономи вирощували моркву розміром з невеличкий кормовий буряк, вже шумлять молоді берези. Руйнуються останні, постійно колись чисто підметені і побілені зсередини приміщення тваринницьких ферм.
Заїжджі металісти дорізають залишки металу на території колишнього господарського двору. Із майже трьох сотень селян працездатного віку постійну роботу має лише третина, близько ста чоловік.
До першого класу в цьому році прийшло лише троє(!) першокласників.
І все ж у зверненні отця Івана до прихожан, яких під ранок зібралось біля храму з півтори сотні – надія на те, що сьогоднішня розруха не може тривати вічно, що наш мудрий і працьовитий народ таки зуміє взяти свою долю у свої руки, зрозумівши, що ніхто просто так тепер не створить кращого життя для простих людей, право на його тепер прийдеться відвойовувати, силою відбирати в тих, хто нахрапом присвоїв його собі. Втім, як це завжди і було в людській історії.
Небо на сході починає сіріти. Розходяться по хатах люди з посвяченими Великодніми кошиками. Будити тих домашніх, хто до храму не ходив. Накривати святкові столи. Розговлятись і проголошувати прості селянські тости – за Воскресіння Христове, за те, щоб за рік знову дождати цього свята, за здоров’я присутніх, за те, щоб усім нам було добре жити на цьому світі…