Якось ранньою весною, в останні роки доживаючого свого віку Союзу, два бравих хлопці, агрономи Лугинського райсільгоспуправління, одним з яких був й автор цих рядків, на раритетному ГАЗ-69 проїжджали понад віддаленими хмільниками одного з хмелерадгоспів району.
Куций весняний день закінчувався й швидко наближались ранні квітневі сутінки. Ми вже виконали денну програму об’їзду хмільників і поспішали додому.
Побачивши в стовпах одиноку людську постать у яскравій болоньовій курточці, зупинились поцікавитись, що то за пізня хмелярка до цих пір гарує на плантації.
Саме гарує, тобто важко працює, тому що на ту пору такого поняття, як збирати на плантаціях метал, залишки хмелевого дроту, ще не існувало й близько.
Хмелярка виявилась худеньким дівчатком років 12-14, у великих чорних гумових чоботях. Зі старенької, хоча й яскравої, курточки звисали клаптики надірваної тканини.
Вона через силу розривала зубатою копанкою запирієний гребінь рядка, розкривала хмелеву матку, обрізала її – все, як вимагає технологія весняного обрізування хмелевих кореневищ.
Тільки видно було, що дівча вже дуже втомилося від непосильної для її віку й комплекції праці, до закінчення рядка залишалося ще зо три прольоти між стовпів, і вона явно не встигала до темряви їх закінчити.
– Та покинь, дитино, вже цю роботу, їдь додому уроки вчити, взавтра закінчиш – зі співчуттям порадив їй колега, забачивши на рядку велосипед.
– Ні, дядьку, не можу, взавтра ми всім класом на екскурсію в Київ їдемо!
– Ну то післязавтра..
– Ай, дядьку, не ваше діло, післязавтра в школі контрольна, їдьте собі, куди їдете, не заважайте – відчувши, що нас можна не боятись, вже роздратовано кинуло дівча.
Товаришу така зухвалість не сподобалась, і він віддячив дівчаті в’їдливим зауваженням, що та надто інтелігентно держак копаниці тримає, не всією долонею, а якби тільки пальчиками, і рішуче взявся показати, як треба тримати інструмент.
Та держак виявився якимсь по-особливому липким, від грязюки таким не буває. Товариш обурився таким негігієнічним станом інструмента і почав прискіпливо, хоч і по-доброму, напівжартома, виясняти причину, вимагаючи показати брудні долоньки. Дівча просто сказало, що у нього полопались мозолі.
На не загрубілій дитячій долоньці за день роботи нашмулялись і відразу ж полопались свіжі, криваві й болючі мозолі – ось чому вона так обережно тримала держака майже пальчиками.
– Е, дитино, так не можна – якось ніяково, ніби вибачаючись за свою в’їдливість, мовив товариш. Бинта в аптечці авто звичайно не виявилось, то ж ми перев’язали вузенькі дитячі долоньки розірваним навпіл носовичком, витягли з машини другу копанку, яка їздила з нами ще від ударного дня на хмільниках, закріплених за нами в іншому хмелерадгоспі, і швиденько, «мухою», розкопали рядок до кінця.
Дівча, не звертаючи жодної уваги на нашу заборону, мовчки, тільки ображено, сердито й демонстративно сопучи, обрізало за нами кореневища. Ми загорнули їх за нею уже майже в темряві. Потім якось заштовхали в машину велосипед, підсадили до його дівча й довезли до села.
Дорогою дівчинка розповіла, що обробляє мамину норму, бо мамі постійно треба бути біля хворої бабусі. – Нічого, дотягнемо – якось по-дорослому впевнено підсумувала вона.
Ми побажали дівчинці «дотягти» мамину норму, а бабусі не хворіти, висадили біля скромної хатини разом з велосипедом, та й поїхали собі додому.
З часом майже забулася та історія. Не знаю, як склалася подальша доля тієї дівчинки. Зате знаю, як складається вона у тисяч таких же роботящих сільських дівчаток, яким випало жити в українському селі на зламі тисячоліть.
Добре, якщо встигли вони захопити роки ще безкоштовного навчання, здобути якусь несільську спеціальність і виїхати в місто.
Щастя, якщо встигли одержати там безкоштовну квартиру, або вийти в невістки за міського хлопця з житлом.
Та для багатьох з них такий шлях сьогодні недоступний. Залишаються багато з них у рідному селі, де – ні оплачуваної постійної роботи, ні сучасних побутових умов.
А лише – домашнє господарство, діти, чоловік, нерідко зламаний морально й проблемний (наш брат чоловік легше ламається під тиском життєвих обставин), а інколи й такого нема, догляд за старенькими батьками й безпросвітна сільська праця, без серйозного заробітку, пенсійного стажу й морального задоволення. І жодних надій на краще.
В чомусь їм, сучасним сільським жіночкам, звичайно живеться легше, аніж їхнім матерям, бабусям. Але хіба можна порівняти якість такого життя з життям їхніх ровесниць у країнах Європи, чи навіть українських міст?
Чи про таке життя мріяли вони, дивлячись по телевізору мильні телесеріали з зображенням солодкого життя їх героїнь, слухаючи улюблену вчительку, й чи на таке заслужили в цієї країни, намулюючи на не загрубілих дитячих долоньках криваві робочі мозолі ще в дитинстві, заради, звичайно ж, світлого майбутнього, країни і свого, своєї родини?
Чому вони так швидко забули своє сільське босоноге дитинство, чому так безвідповідально й жорстоко кинули напризволяще своїх колишніх однокласниць та однокласників?…