Великодній спогад

За радянських часів я до церкви не ходив. Не знав навіть як хреститися, хоча мама вчила.

Зовсім нічого не відав і про Паску.

Бачив тільки, як мама за кілька днів до свята замішувала тісто на пасочки, фарбувала яйця у відварі з цибулиння, прибирала в кімнатах, вішала на образи свіжовипраний, вишитий хрестиком рушник.

А в суботній вечір складала в плетений кошик нехитрий статок: крашанки, кільце домашньої ковбаски, шматочок сальця, сир. Накривала все білою хустиною, прилаштовувала туди свічечку і кудись зникала на всю ніч…

На ранок мама кликала нас усіх на Великодній сніданок, розговлятися. До хати заходили гості.

Примовляли тричі «Христос воскрес!», цілуючись. Ми відповідали: «Воістину воскрес!»

І змагалися у кого міцніша крашанка. Якщо яйце витримувало бій з обох боків, радісно кричали: «А в мене моцак!»

…Я й досі з хлопчачим азартом луплюся крашанками, які сам же й розфарбовую в тому ж відварі з цибульного лушпиння. Вірніше допомагаю робити це дружині з донькою.

Правда, ми не випікаємо пасочки. Купуємо готові. Але ті не так пахнуть і не такі смачні, як мамині.

Тепер і я ходжу на всю ніч. Церква у нас гарна, нова, збудована на пагорбі. Так що видно її майже з усіх кінців міста.

Спочатку йде донька з бабусею, трохи пізніше – дружина. Коли заговорять на повну силу церковні дзвони, вони телефонують мені на мобільний.

Люблю я цю пору.

Містом від церкви й до церкви – в обидиа боки – тече дивна вогняна ріка з Великодніх свічок.

Знаходжу своїх, стаю в загальний ряд і чекаю разом з усіма на батюшку. Ось він, не кваплячись, іде в святковій ризі. Служки допомагають йому нести відро з освяченою водою.

Молодь, прагне підставити обличчя, щоб щедріше окропив. Кажуть, це очищає душу і дає здоров’я аж до наступного Великодня.

А батюшка все бачить. Тільки очі втраплять на гарненьке дівоче обличчя – так щедро освятить водицею, ніби дощем з неба. Бабусі, що за дівчатами, й собі виставляють запопадливо наперед зморшкуваті лоби. Та священик кропить тільки їхні кошики…

Мідні церковні дзвони все гучніше виспівують осанну. Кличуть на вулицю тих, хто любить поспати, вітають сонце, пташок.

Розходяться в усі боки люди, несучи поперед себе посвячені кошики з домашнім статком, затуляючи долонями тремтливі язички свічок.

Спати зовсім не хочеться.

Сідаємо за стіл, на якому серед крашанок і пасок утаємничено мерехтить вогник посвяченої свічечки. Хрестимося і по-дитячому змагаємося крашанками.

«Христос воскрес!» «Воістину воскрес!»

У квартирі сучасної багатоповерхівки пахне свічечками і маминою паскою.