Літо 1941 року вдалося пишним та родючим – лани жита і пшениці обіцяли вдосталь хліба, зелень городини тішила око, душа співала при вигляді духмяного повнотрав’я лугів.
Стрічала світанок неділя 22 червня. Родина Андрощуків, які мешкали в селі Житинці, що всього десять кілометрів від Бердичева, саме прокидалася. Мати Олена пішла доїти корову-годувальницю, діти ще спали, а батько Костянтин ладнався також йти поратися по господарству.
Раптом надворі щось гахнуло, блиснуло, і Олена перелякано забігла до хати.
– Діти, вставайте, що ж це робиться? – крикнула вона.
Люди із сусідніх сіл, які зазвичай щонеділі їхали через Житинці до Бердичева на базар, позавертали підводи на півдорозі і – додому: кажуть, почалася війна!
– Боже, як же нам страшно було! – пригадує Марія Костянтинівна Вербенець (у дівоцтві Андрощук). – У Бердичеві розбомбили аеродром, завод, загинули люди! Німецькі літаки постійно літали над містом, і їх ніхто не збивав. Усіх охопила паніка, люди втікали до тих сіл та міст, які ще не встигли окупувати.
Маруся Андрощук була старшою дочкою в родині. Коли розпочалася війна, їй було 17 років. Маруся була справжньою активісткою – секретарем первинної комсомольської організації.
Не дивно, що незабаром Маруся разом з іншими активістами втекла із села на підводі. Про втечу доньки знала тільки мати, а батько, коли повернувся з нічного чергування в колгоспі, кинувся наздоганяти свою кровиночку, та вона вже була далеко.
– Ми їхали в бік Києва, – розповідає Марія Костянтинівна, – Поруч із нами втікали на різному транспорті – машинах-полуторках, бричках, возах – комсомольці, комуністи, жінки, діти… Назустріч крокували наші військові – в кожного збоку граната-лимонка вчеплена, в руках тримали гвинтівку зі штиком. Бачили, як проїжджали німці втрьох у мотоциклі та й по тих військових – з кулемета…
Коли виїхали аж за Сквиру, спостерігали повітряний бій. Радянські літаки билися з німецькими. Блискало, гриміло, йшов дим. Потім німецький літак полетів у наш бік і всі, хто був на дорозі, сховалися в полі ячменю. З літака нас обстріляли і кількох людей вбили.
Весь час при собі Маруся тримала комсомольський квиток. Думала, що вбереже як найбільшу цінність. Та, зазирнувши смерті в очі, поклала квиток у слід коров’ячого копита в грязюці та загорнула землею. І не лише вона так зробила.
Так із прикрими пригодами вони добралися до Дніпра, переправилися на лівий берег. Врешті зупинилися у радгоспі імені Жовтневої революції містечка Сімча. Там працювали в полі, їм дали житло та годували. Хоч і далеко від дому, але тут ще не було війни.
Проте фронт невпинно рухався до Києва. І радгоспу дали команду відступати, щоб ворогу не дісталася худоба. Житинецьким перепала підвода з конем та отара овець, яких мали перегнати вперед, на незайняту німцями територію.
Через деякий час їм наказали повертатися знову до радгоспу: ворог не зачепив його і пішов далі. Віддавши отару, селяни вирішили повернутися додому.
Добралися до рідного села лише Маруся зі своєю подругою Ганею.
Бердичів, як і Житинці та інші навколишні села, переходив із рук в руки, але врешті у ньому запанували нацисти. Нові господарі почали вимагати, щоб молодь їхала до Німеччини на роботу.
Марусю кілька разів відправляли «етапом» на чужину. Та кожного разу норовлива дівчина втікала – то ще на вокзалі відіб’ється та сховається у натовпі, то із потягу, що рушив, зіскочить.
Коли прийшов черговий наказ збирати хлопців та дівчат на роботу до Німеччини, замість непоступливої Марусі поїхала її сестра Ніна. У німецькому місті Галле вона працювала у приватній пральні.
Коли туди ввійшли радянські війська, повернулася додому разом із нареченим – хлопцем із Херсону Андрієм Пономаренком.
– Коли наші відступали, то забирали до армії чоловіків та хлопців, – продовжує М. К. Вербенець, – Забрали й батька. Потім прийшла звістка, що він поранений, лікується в київському шпиталі. Разом із ним – поранений мамин брат Михайло. Ми з мамою пішли на базар, продали картоплю, щоб вторгувати грошей і надіслати їм бандерольку з продуктами. Повертаємося додому – чуємо, що дуже голосить сусідка Неоніла.
Виявилося, що її синові Сашку, моєму брату Івану та ще одному хлопцеві сказали прибрати аеродром, який розбомбили. От хлопці й підірвалися на снаряді. Одного вбило, а Сашка та Івана покалічило. Змогла їх відвідати лише рано-вранці наступного дня – вони лікувалися в шпиталі в приміщенні педагогічного училища в Бердичеві.
Сашку вибило зуби, вирвало пальці на руці та одне око, порвало губи, побило спину. Івану дісталося менше – йому поранило тільки спину і ноги.
У 1944 році Житинці вже були вільними від окупантів. Незважаючи на розруху й голод, селяни віддавали роботі останні сили, бо хто, як не вони, мали відродити господарство? Маруся закінчила курси трактористів і була однією з перших жінок на Житомирщині, які сіли за кермо «Універсалу».
У 1946 році війна нарешті завершилася і для Леонтія Вербенця, майбутнього чоловіка Марії Андрощук, і він повернувся до рідних Житинців.
У 1940 році він пішов служити до армії. Під час війни потрапив до німецького полону. Працював у хазяїна на фермі: доїв корів, пік хліб, збирав врожай. За непослух полонених робітників розстрілювали.
Коли радянські солдати його звільнили, дійшов до Берліну, взяв участь у його штурмі. Нагороджений орденами та медалями.
Леонтій Вербенець помер від раку шлунку в 1980 році на злеті своєї завидної, як для колишнього німецького в’язня, кар’єри – обіймав посаду парторга, був головою сільської ради.
Марія Вербенець пережила чоловіка на тридцять років і не дожила до 65-річчя Великої Перемоги всього два місяці – її серце зупинилося 20 березня 2010 року.