«Абсолютна правда –
це рідкісна та небезпечна річ
у світі професійної журналістики», – Хантер С. Томпсон, американський журналіст,
пішов із життя, скоївши самогубство у віці 67 років.
Написати цей припанкований аналіз мене надихнув той факт, що до «входження» в усепрощаючу та забудькувату декретну відпустку я на неораній ниві житомирської газетярської журналістики пропрацювала більше трьох років (офіційно), а після виходу з декрету прогарувала інтернет-журналістом усього… один календарний місяць (неофіційно, звісно ж) і звільнилася зі свого нового місця роботи.
Тож розпочнемо матиляти в різні боки фарбованим зеленим ірокезом під хіти Брітні Спермз (останній термін належить славному джидаю Любку Дерешу).
Узагалі, журналістика – це товста вічно голодна бабера, якій скільки до рота не кидай, їй усе мало та несмачно.
Інтернет із неї зробив монстра-велетенську гусінь, яка залишає після себе краєвиди ядерної зими, безупинно розпухаючи від інформаційних фаст-фуду та шлаку.
Адже на вівтар оперативності інтернет-новин кладуться грамотність та детальне вивчення теми, висвітленої у статті.
Що там казати: основні жанри інтернетного видання – це репортаж та замітка, ні про яку аналітику, інтерв’ю, журналістське дослідження воно чути не хоче, особливо в Житомирі. Тому що – годинник цокає, панове, а бабера хоче жерти.
Ідеальний працівник інтернет-видання (не називаю цього працівника творчим, бо зазвичай потуги такого журналіста зводяться до репостів та, повторюся, обмежених, поверхневих заміток, вичерпність яких замінюється великою кількістю фотографій або відео, мовляв, «подивіться і заспокойтеся») – це молодий амбітний хлопець (дівчата ж мають погану звичку вагітніти та обливатися місячними), який із запаленими від постійної роботи за комп’ютером очима та пласкими несексуальними сідницями натхненно мчить на поклик містечкових «брейк-ньюз». Такий працівник – універсальний солдат, сам собі начальник та підлеглий, олвейс і кока-кола.
Газетярство свого ідеального творчого працівника (о, так, саме творчого, бо якщо редактору щось не сподобається, він тобі поверне матеріал, і ти креативитимеш до крововиливу в мозок) теж бачить в образі представника сильної статі та безсімейного, з палаючою від честі працювати кореспондентом видатного друкованого житомирського видання зі стoрічною історією, п’ятикутною рубіновою зіркою на твердому олевському лобешнику.
Як завжди, я скотилася до гендерного питання, за мною, очевидно, відповідні гранти плачуть.
І якщо вже так, то скажу: ніколи ні інтернет-журналістика, ні газетярство, ні інші види ЗМІ не матимуть свого ідеального кореспондента.
Тому що журналістика чим далі – тим більше стає жіночою професією: з декретами, ПМС та клімаксами.
Чому? Все дуже просто.
Чоловік не працюватиме за такі копійки, які платять у мас-медіа – інакше його вдома дружина та діти з’їдять на вечерю.
А ось прекрасна стать згодна вкалувати за тисячу-дві гривень у місяць, навіть офіційно не працевлаштованою, вмираючи на робочому місці від ГРВІ чи запалення нирок.
Як газетярство, так й інтернет-журналістика мають цензуру – свою, внутрішньоредакційну цензуру. Її позбутися можна тільки тоді, якщо ЗМІ стануть справді незалежними – зі своїм «житлом», тобто офісом, будуть самоокупними, із розумними, сміливими і головне – компетентними в журналістиці та нових її віяннях очільниками.
Інакше житомирські кореспонденти так і продовжать брехати, оглядаючись на можновладців, привладних гієн та, чолом низький! – рекламодавців.
Тут занадто багато сказано проти інтернет-журналістики, проте це не означає, що я ідеалізую газетярство, бо й воно має цілу купу недоліків.
Наприклад, у газетах зазвичай працює ряд суперстарперів-вельмишановних редакторів, які вже забули, скільки зусиль потрібно докласти кореспонденту і яку кількість порогів надгризти, щоб написати цікавий матеріал, і котрі мають девіз: «Довершеності немає меж» та правлять доти, доки від твого дітища не залишиться одна лише ручка чи ніжка.
І які пирснули б отруйною слиною, якби я ось цей припанкований аналіз поклала (наклала?) на їхній лакований стіл.
Ні, я зовсім не ідеалізую. Але в інтернет-журналістику не повернуся. Тільки не в Житомирі.