Я ще змалку волів стати журналістом і письменником. І, мабуть, тому з раннього дитинства захоплювався Хемінгуеєм, Марком Твеном, Джеком Лондоном, Луї Бусенаром, Екзюпері.
Одного разу вичитав десь, що коли Антуану де Сент-Екзюпері виповнилось двадцять шість (саме в цьому віці збулась і моя мрія – я став професійним газетярем), відомий літературний журнал, який у свій час видрукував одне з перших оповідань Хемінгуея, вмістив на своїх сторінках уривок з повісті Екзюпері «Політ».
Та її автор не спокусився на успіх і пішов працювати в цивільну авіацію, чим надзвичайно вразив друзів і родичів. На їх подив він відповів: «Перш ніж писати, треба жити».
Ці прості слова (без пафосу) стали своєрідним девізом і мені. Відтак половину з прожитого я присвятив улюбленій справі. І доля привела мене до першої власної книжки. Це була невелика збірочка оповідань про тварин. Потім з`явилися нові…
Та прийшов час, коли друзі й рідні зажадали від мене чогось «серйозного», навіть не підозрюючи, що немає більш серйознішого заняття, як творити для дітей.
«Що, роман хочете?», – запитав я, і сів писати роман. Але знову згадав чомусь ті слова Екзюпері. Тож вирішив видати книгу про те, що вже прожив. Писав стисло, можливо, зазіхаючи на відоме чехівське визначення… З добром і злістю. Іноді з ненавистю, але не злобою. З усмішкою. Сумом. Проте без рюмсання і розпачу…
Цьому мене навчав і мій батько.
…Уявіть собі; маленький чоловічок сидить на пагорбі і дивиться на зірки… Майже всі вони незабаром стануть його друзями…
Мені завжди щастило і щастить на зустрічі з добрими людьми.
Анатолій Стрільчук… Це – перший професійний журналіст, який звернув увагу на мене. Ще навчаючись у п`ятому класі, надіслав я до міськрайонної газети нарис про свого дядька-єгеря. На дванадцять листків учнівського зошита (!)
Через кілька днів з редакції надійшов лист, де було написано: «Шановний Вікторе Борисовичу…», а в кінці: «Прошу Вас зайти до редакції у зручний для Вас час».
Отакої! Мені, п`ятикласнику, ніби дорослому!..
Я не пішов, я побіг. Анатолій Павлович зустрів мене справді як дорослого. Ми довго бесідували. А потім він порадив переробити «нарис», зменшивши його до двох листків. «Нарис» вийшов наступного тижня у вигляді… заміточки на двадцять рядочків. З цього все й почалося!
Потім я зустрів ще одного журналіста і поета. Прізвище у нього незвичне й…солодке – Пасічник, Михайло. І теж Павлович. Я тоді вже намагався писати оповідання. Про Велику Вітчизняну війну.
Проте якось мало не покинув це заняття, адже хтось (уже й не пригадаю) сказав, що мені, малому, зарано писати на таку тему. Я ретельно переписав своє «творіння» і надіслав до житомирської газети. Натомість мене запросили до обласного літоб`єднання.
І Михайло Пасічник доволі толерантно поговорив зі мною, і не те, щоб «розбити в пух і прах» мої неоковирні «бойовики», а навіть порадив більше писати, та й радше на екологічну тематику.
Тож і відіслав я своє перше оповіданнячко «Подружилися» до газети «Зірка» (відтоді воно вже стало «класич-ним»). Його друкували в багатьох журналах і газетах, а потім «увічнили» в читаночці для малят «Пори року» та «Календарику дошколярика».
Мене просто розпирало від гордості – моє прізвище у змісті стояло поруч з найвідомішими письменниками.
Коли я після закінчення Київського держуніверситету (тут я мав честь навчатися разом з з майбутнім власником видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» Іваном Малковичем, кореспондентом «Літературної України» Стасом Бондаренком і лауреатом Шевченківської премії Галиною Пагутяг) повернувся до рідного Коростеня, знову опинився під опікою надзвичайно чудових людей. То були земляки: Валерій Нечипоренко і Василь Головецький.
Ми всі працювали у міськрайонці «Радянське Полісся». Вони досить обережно і чемно «направляли мене до потрібного русла».
А якось взяли та й втнули про мене «Васильчукіаду»:
/Селяві, селяві,//У колгоспі «Довгий дишель»//поздихали корови…/ (шкода. що вона десь загубилася).
А скільки гарних хвилин, днів, місяців і навіть років можна відновити в пам`яті, згадуючи відповідального секретаря редакції Степана Симончука, редакторів Петра Мишука (пройшов усю Ленінградську блокаду), Володимира Яворського (хоч і компартійний функціонер, але людяний, розумний), заступника редактора Станіслава Корольова (чудовий лектор і енциклопедист), фотокора Володимира Ярошенка, Василя Ткачука та інших.
Я хоча й був наймолодшим серед них, але ніколи не почувався меншовартісним. Гарна журналістська школа була в мене, скажу я вам відверто.
Потім… Потім я відіслав до журналу «Україна» свою першу дитячу оповідку «Хомка». І мій ще один величний земляк Василь Юхимович, хоч і пожуривши за незнання мови, надрукував його.
Невдовзі за сприяння того ж Валерія Нечипоренка у Житомирі з`явилася моя перша книжечка «Несподівані зустрічі». Вийшла вона накладом у 15 тисяч (!) примірників. Саме він і тодішній голова житомирської обласної письменницької організації Олексій Опанасюк і запропонувлив вступити до Спілки письменників України.
О! Голова, повірте, пішла обертом.
Та чуйний, як батько, Василь Лукич зумів таки «вчасно зупинити запаморочення від слави». Але ж і написав щирий рекомендаційний лист до «високого» спілчанського начальства, промовляючи: «То як Василь міг би не рекомендувати Васильчука?! Урветься ж родинно-краянсько-земляцька нитка літературна, – та ще тоді, коли рідна Спілка старіє та сивіє, та мало не щотижня скидає скорботно шапки у жалобі над втратами – і видатними, і та іншими…»
Невдовзі мені стало затісно в державній газеті і я спромігся створити вільний і благодійний тижневик з претензійною назвою «Вечірній Коростень» (а трохи раніше він був «Апокаліпсисом»).
Перше число його вийшло у День Святої Покрови і в рік проголошення Незалежності України. Пізніше я заходився видавати ще й книги. Ця справа й звела мене з Леонідом Закордонцем з Ірпеня, відомим поетом-піснярем, редактором журналу «Дніпро» Миколою Луковим, ще одним відомим земляком, знавцем їжаків, автором нев`янучих чорнобривців Миколою Сингаївським.
Все частіше спілкувалися ми з Василем Юхимовичем. Я й не сподівався. що станемо ми такі дружні потому. Коли б не їхав Василь Лукич до своїх рідних Сингаїв, завжди кликав мене на зустріч на вокзалі, де ми розмовляли про життя, літературу, плани.
Отак потому й народилося літературне свято «Просто на Покрову», яке звело мене з неповторним і невтомно-веселим актором, прозаїком і поетом Василем Довжиком, який пізніше напише:
/В місто Коростень із даниною// З міста Києва – в свято – лечу//Привітати з усією Вкраїною//Раз в чотири роки із легкої руки//народився такий князь древлянський//Віктор Васильчук./
А ще я познайомився з незрівнянним Юрієм Мушкетиком (який написав роман про земляка-гетьмана Івана Виговського), талановитим ліриком з Брусилова Василем Сташуком (телефонує майже щотижня), лауреатами Шевченківської премії Олексою Дмитренком з Києва та Степаном Сапеляком з Харкова, вчителем і прозаїком з надзвичайно щирою душею з Тетерева Віктором Лупейком, із збирачем і хранителем українських традицій Василем Скуратівським, всеукраїнським гумористом Євгеном Дударем, літпрацівницею севастопольської газети «Флот України» Тамарою Гордієнко, справжніми запорізькими козаками Миколою Білокопитовим та Пилипом Орликом.
Цікавий і буковинський балагур, поет і критик Роман Кухарук, який організував мою першу автограф-сесію в Києві, а маститий фантаст Тимур Литовченко запросив мене до Львова на презентацію (смак тієї кави не повториш) його першого науково-фантастичного журналу.
А про Петра Щербину можна написати великий нарис. Він родом з Коростенщини, але очолює в столиці інформаційну агенцію «RegioNews».
Позаяк гіпотетично чую слова улюбленого Антуана де Сент-Екзюпері: «Тобі часом дошкулятимуть грози, туман, сніг. А ти подумай про тих, що пройшли через усе це раніше за тебе, і скажи собі: те, що вдалося іншим, завжди можна з успіхом повторити».
Дякую тобі, Антуане! Спасибі тобі, Доле! Не зрадь мені, Фортуно!
Тож вітаю вас усіх, мої добрі наставники і вчителі, вірні друзі, колеги і знайомі. Хай здоровиться, пишеться і вдача творча наздоганяє!