Усі жінки – відьми, всі чоловіки…

Районне управління праці та соціального захисту населення (в народі – «совбез»), як і кожна державна структура – оаза ще радянської бюрократії.

До неї не можна ввійти, не обклеївшись різноманітними папірцями – довідками-«справками», ксерокопіями всіх можливих документів та не озброївшись справді буддиськими спокоєм та всепрощенністю.

Але, бляха, як можна витримати, коли знову треба чергову ксерокопію ще якогось документа, а в совбезі її для «простих смертних» не роблять, хоч і мають відповідну оргтехніку (навіщо, питається, ви її закупляли за кошти платників податків?), а найближчий ксерокс – у магазині готового одягу з Китаю через дорогу, там же виявляється, що «прилад» у них не працює?

Жінкам-службовцям, та й чоловікам совбезу, яких там одиниці, й котрі переймають від прекрасної половини нервовість та стервозність, на таке начхати.

Така працівниця сидить своєю велетенською дупою на стільці (здається, вже навічно прилипла до нього!) і свердлить тебе своїми близько поставленими очицями камбали.

«Приходьте іншим разом!» – каже вона після того, як ксерокопію всіма правдами та брехнями зроблено, а потім виявляється, що ще треба один документ і він, звісно, лежить у тебе вдома в серванті.

Така ситуація знайома мало не кожному.

Подібний чином я із чоловіком «вибивала» потрібні папірці, щоб мати змогу отримати для нашої дитини безкоштовні ортопедичні устілки.

Тож після совбезу, стріпані, ніби горобці після бійки, ми направилися до житомирського протезно-ортопедичного підприємства. Там на «ресепшині» сиділа товста серйозна тітка з короткою зачіскою та незворушним виразом обличчя.

Не зважаючи на пофігістичність, вона швидко заповнила всі потрібні документи дрібними каракульками і навіть видала нам абсолютно безкоштовно папку для паперів! Поки чоловік із нею розмовляв, до мене підійшов лікар-ортопед і люб’язно поцікавився, по взуття чи устілки ми прийшли до підприємства.

Я була в шоці! Не ми, а до нас звернулися! І не просто, а з приємною посмішкою! Я навіть спочатку не зрозуміла, чому до мене першим заговорив цей крем’ях у білому халаті.

На цьому дива не закінчилися. Виявилося, що в протезно-ортопедичному підприємстві загалом працює чоловічий колектив. На відміну від жіночого совбезівського, його працівники товариські та дійсно переймаються проблемами того, хто до них звертається. А ще вони, як уже згадувалося, посміхаються!

Вийшовши із будівлі, де розміщується підприємство, я не могла оговтатися. Можливо, праві були наші предки, коли не допускали жінок до участі в суспільному бізнесовому житті? Можливо, й справді, для прекрасної половини людства потрібно лише «церква-кухня-діти»?

Інакше як пояснити те, що адекватна молода жіночка в колективі собі подібних через деякий час стає всестурбованим стервом, а чоловік натомість не змінюється, навпаки, зазвичай у «мужній команді» виховуються доброта, небайдужість, зичливість?

Як після цього не сказати: всі жінки – відьми, всі чоловіки – янголи?