Ми мешкали поруч – на другому поверсі житлового будинку під номером 17-б на вулиці Бірюкова у смт Ружині, що на Житомирщині.
Моя сім’я – у квартирі під номером шість (іноді тут вирували такі пристрасті, що її можна було назвати чеховською палатою № 6), а Геннадій Шкляр із дружиною Галею – в квартирі № 5. Сварки та «шкварки» тут теж бували.
Для мене він був просто – дядько Гена. Хоча ні, додайте ружинського суржику – дядя Гєна. Найперший спогад із дитинства: дядя Гєна показує, як слід розтягувати жуйку, щоб виходили довгі гумові шмарклі. Це було дуже весело! Він із дружиною частенько мене няньчив, бо моя мама була зайнятою жінкою й іноді просила сусідів допомогти їй з дитиною.
Овва, його прийняли до Національної спілки письменників України, він ще й здобув літературну премію!
Останній факт будив у сусідів нашого загалом невеличкого цегляного «гуртожитку» ниці відчуття заздрощів: як це так? Написюкав там щось і отримав за це грошики? Гой! Вдавитися можна! Ще й диван собі купив…
Перша книжка, що втрапила мені до рук, була збіркою повісті та оповідань «Позолочений пісок» (1992).
Вона була підписана для «Миколи, сусіда і товариша», чоловіка моєї старшої сестри Тетяни. Коля не любив читати, на відміну від мене.
Однойменна повість – про те, як нагло помирає пенсіонер, колишній завскладом Йосип Кравчук (прізвище дано головному герою досить сміливо!), а його діти не можуть знайти гроші, які, подейкували, він надбав чимало.
Так ось, сусіда з першого поверху, дід Борис, стверджував, що цю історію він сам розказав Геннадію і є одним із прототипів центральних персонажів. При цьому дід Борис хитро посміхався, мовляв, якби не я, про щоб той Шкляр писав би?
Досі не можу забути, як я, 12-річна школярка заради ввічливості поцікавилася в дяді Гєни:
– Коли вже у вас нова книжка вийде?
– Буквально на днях! – розквітнув Шкляр і, здається, запахнув.
Справді, він її приніс до нашої квартири незабаром, тримаючи в руках, ніби новонароджене дитя.
Книжка називалася «Загадка джерела» (1997).
Це – збірка оповідань, яку перечитала, здається, разів двадцять точно. Школяркою я мало петрала в справжній літературі, але вже тоді відчувала: це Майстер, саме так, майже булгаковський.
Чому так відбувалося? Можливо, він не міг себе реалізувати в повній мірі? Можливо, на нього тяжко тисла містечкова сонна ружинська атмосфера? А, може, він не знайшов вчасно Бога, бо був заядлим атеїстом?
На жаль, Шкляр нам цього вже не розповість. Дев’ятого червня цього року – рівно два роки, як його серце зупинилося, на 65-му році життя.
Востаннє з ним спілкувалася у 2007 році, коли я разом зі своєю подругою Танею надумалася і вирішила відвідати містечко, де минули мої дитячі роки. Моя сім’я там не мешкала вже п’ять років.
Дочка вищезгаданого діда Бориса, тітка Ніна – моя хрещена. Тож у першу чергу ми з подругою поволондалися до неї. А потім – до дядька Геника. О, виглядав він досить таки кепсько та задуто, але ж це був мій рідний дядя Гєна, добрий, розумний, дотепний!
Господар тепло нас прийняв, запросив до кухні та зварив нам кави. Я подарувала йому два своїх «метелики» з віршами. Він одразу взявся читати і покритикував їх. Натомість подарував нам із подругою дві нові книжечки – зі своїми віршами «Квітник вікон» (написаними в юнацькі роки) та краєзнавчу, про Евеліну Ганську.
– Щось пишете? – поцікавилася в дяді Гєни, маючи на увазі оповідання.
Письменник спохмурнів. Було видно, що це запитання його зачепило. Сказав, що зараз поки що ні…
Моя подруга ним була очарована.
Хай трохи хворого та зневіреного, але ж такого загадкового!
І цю загадку нам ще слід зрозуміти…
Для довідки:
Шкляр Геннадій Макарович – відомий український письменник. Народився 1 грудня 1946 року в Прибалтиці (місто Таураге) в сім’ї бойового офіцера Макара Шкляра і вчительки Клавдії Шкляр. Корені роду на Вінниччині, в колишньому Погребищенському, а нині Оратівському районі в селі Скала.
У 1948 році сім’я переїхала в селище Ружин Житомирської області, де Геннадій Шкляр мешкав. У Ружині закінчив середню школу і 18-річним хлопцем почав працювати кореспондентом місцевої районної газети.
Служив у війську, в будівельному батальйоні на Алтаї та в Сибіру.
Навчався на факультеті журналістики Київського, тоді державного, а нині Національного університету імені Тараса Шевченка, який закінчив у 1973 році.
Працював у різних краях України в районних та обласних виданнях, у газеті «Молодь України», певний час був журналістом на півночі СРСР, у Тюмені.
Спробував хліба шкільного лаборанта, будівельника (служив у будівельних батальйонах у війську на Алтаї), рибалки у рибгоспі, був майстром зміни на цегельному заводі, учителем, науковим працівником, художником-оформлювачем.
Член Національної спілки письменників України з 1994 року.
Лауреат конкурсу Національної спілки письменників України та фонду Євгена Бачинського (США) «В свічаді слова», окремі оповідання перекладені російською та хорватською мовами.
Лауреат премії імені Л.Українки обласного відділення Українського фонду культури в галузі літератури.
Помер у Ружині 9 червня 2011 року.
