«Не було перемоги… Через те що ми просто завалили ворога своїми трупами, залили його своєю кров’ю… Писати про це тяжко. Краще, звичайно, коли під барабанний бій проголошується, що ми перемогли. Але як перемогли?»
Віктор Астаф’єв, російський письменник-фронтовик.
Пишу ці рядки перед черговою річницею початку Великої Вітчизняної війни. Як і про всі майже великі події радянської історії, інформація про цю війну для нащадків спотворена міфами влади.
За 20 – 25 останніх років, а якщо прихопити ще й період Горбачовської гласності й перебудови то за 27 – 28, ми змогли позбутися в масовій свідомості багатьох історичних міфів – про Леніна і революцію, про голодомор і колективізацію та ін.
І хоча сьогодні жодний серйозний історик, керуючись неспростовними, «залізобетонними» документами і фактами, не піддає сумніву те, що Сталін так само, як і Гітлер, готувався загарбати Європу, що після підписання пакту Молотова-Ріббентропа 23 серпня 1939 року обидва диктатори стали союзниками у поділі європейського пирога – у масовій свідомості українців все ще продовжує панувати міфологізована історія тієї війни.
І кожен, хто слідом за Віктором Суворовим наважується ті міфи розвінчувати, потрапляє під жорсткий шквал критики людей, нездатних позбутися ще з дитинства нав’язаних їм міфів і догм.
У більшості своїй ми все ще нездатні прийняти і усвідомити очевидні факти – як після підписання цього пакту Німеччина і СРСР практично порівну розділили Польщу і провели 23 вересня 1939-го в Бресті спільний парад.
Після цього розпочалася насильницька колективізація, масові депортації українців до Сибіру, полювання на місцеву інтелігенцію та священиків, масові розстріли, які й породили згодом рух ОУН-УПА.
Потім настала черга Фінляндії, країн Балтії, Північної Буковини та Бессарабії.
Німці тим часом окупували Данію, Голландію, Бельгію, Норвегію, Францію. І тільки Великобританія та Фінляндія зуміли дати обом загарбникам гідну відсіч.
Очна сутичка двох хижаків наближалась невідворотно.
Мій батько, який пройшов усю війну від її першого дня й до останнього восени 1945-го на Далекому Сході, розповідав про вагон хромових чобіт, розвантажених просто неба під квітневі 1941-го року дощі на станції в Жмеринці.
А в ті часи хромові чоботи були такою ж ознакою багатства й престижу, як зараз нова іномарка. В тих чоботах радянські солдати мали ввійти в Європу. Про ту купу чобіт згадував він, рятуючи у фронтових окопах ноги у мокрих дірявих кирзяках від обмороження.
Він, як і всі фронтовики, неохоче згадував про бездарне командування, яке тисячами кидало своїх погано озброєних і обмундированих солдат на вірну смерть. Це тільки у кінофільмах наші воїни й народні ополченці підпалювали й знищували німецькі танки пляшками із запалювальною сумішшю.
В реальній війні ті танки просто душили озброєних гвинтівками і тими самими пляшками ополченців десятками, сотнями…
За статистикою на одного, загиблого на радянсько-німецькому фронті фашиста, припадає 14 загиблих радянських воїнів. І ще майже стільки ж мирних, ні в чому не винних радянських людей.
Так, якась частина цих жертв була жорстокою необхідністю війни. Але більшість – наслідок самодурства і некомпетентності командирів, бездумної жорстокості і зневаги до людського життя всієї радянської системи.
Про це дуже переконливо розповідають як наші, так і німецькі фронтовики в своїх фронтових щоденниках, спогадах, листах.
Жодним чином не виправдовую звірств німецьких фашистів, не треба мені цього приписувати! Але не треба виправдовувати й мільйони бездумних, непотрібних жертв жорстокості наших «рідних» начальників.
Дозволю собі ще один особистий спогад – про партизан. Жодним чином не маючи наміру применшувати їх воєнний подвиг і вклад у Перемогу.
Але народна пам’ять зберегла дуже багато випадків партизанської жорстокості до мирного радянського населення. В роки війни, які, можливо, щось із тієї жорстокості можуть і виправдати. Та багато з них продовжували партизанити й після Перемоги. Відчайдухи, які не раз дивились смерті у вічі під час війни, вони не боялись її й після неї.
У моєму селі на Вінниччині колишні партизани, які, не сумніваюсь, під час війни, ризикуючи життям, підривали німецькі поїзди і жорстоко воювали з окупантами, ще багато років після її закінчення вирішували свої проблеми жорстокими партизанськими методами.
Недалека сусідка моїх батьків повернулася з німецької каторги чомусь аж у 47-му. Німецькі господарі дали їй на дорогу чемоданчик з одягом – якимись там платтячками, хусточками.
Вона й похвалилась сусідам. А вночі до її хати, в якій та ночувала з мамою (батько й два брати загинули на фронті), підійшли ті самі партизани.
Кинули у вікно важку каменюку, яка вибила його разом з рамою, затим запаленого факела, затим заскочили самі, вбили обох жінок і забрали той нещасний одяг. Потім його бачили на партизанських доньках.
Сміливі відчайдухи грабували вагони з цукром на місцевому цукрозаводі, колгоспні комори, магазини. В селі всі про них знали. Але боялись.
У 1953-му батьку зробили чергову операцію (наслідки фронтової контузії) і тимчасово перевели на «легкий труд» – охороняти вночі комору і колгоспний тік з зерном. Якоїсь вночі під’їхала до току «партизанська» підвода з трьома чоловіками. –
Ти йди сховайся в коморі, а ми наберемо зерна, вийдеш, коли ми поїдемо. До ранку зарівняєш надібране, щоб було непомітно, зрозумів? І для більшої переконливості один клацнув затвором автомата.
Батько мовчки поплентався до комори, взяв там одностволку дробовика і вийшов до непроханих гостей.
– А тепер, хлопці, слухайте мене. Одного з вас я зараз точно нагодую дробом, а з двома іншими вже як Бог дасть, спробую голими руками справитись. Краще висипайте зерно з мішків назад на купу, і щоб я вас тут більше не бачив.
Автомата партизани лишили на підводі, тож їм нічого не залишалось, як виконати той наказ.
– Ти нас ще запам’ятаєш, – кинули погрозливо.
Через день вони отруїли нашого домашнього пса.
А наступної ночі запалала наша вбога селянська хатина, у якій разом з мамою ночували моя старша сестра і шестимісячний я (батько, звичайно, був на посту, якого не покинув, хоча бачив ту пожежу і розумів, що горить наша хата – якби він покинув тік, зерно розікрали б, на це й був розрахунок паліїв).
Старший брат, на щастя, ночував надворі, в копичці сіна. Він і врятував нас, проснувшись від тріску палаючої хати й розкрутивши закручені партизанами колючим дротом вхідні двері.
А хатина згоріла – воду з вимокаючих діжок біля хати ті серйозні чоловіки передбачливо вилили, до криниці було метрів 100, сусіди допомогли тільки корову з хліва вивести.
Відразу після тієї пожежі почалися холодні осінні дощі, які плавно перейшли в зиму. Переживали ми її в напівзгорілій руїні. Зі стелі постійно капало, в кутках – іній.
Мене малого ледве виходили тієї зими із запалення легенів… Вже коли навчався в інституті і приїхав якось додому на вихідні, назвали мені дядьки в сільській бані одного з тих партизанських паліїв.
(Батько тримав їх імена в секреті, за християнськими законами він не мстився сам і не хотів, щоб це робив я).
У мене відразу пропало бажання митись, я почав виясняти, де живе той мужній партизан, з твердим наміром відразу ж, посеред ночі, не чекаючи ранку, зустрітися з чоловіком і поговорити з ним про ті суворі роки. Запізнився.
Чоловік, виявляється, зізнався про свої післявоєнні подвиги перед самою своєю смертю, поховали його недавно. Може це й на краще, бо хто зна, чим би та наша розмова могла скінчитись…
Але то так, особисте. Майже кожен, хто жив у ті суворі часи, має з них свої власні спогади…
Ту війну переміг народ, не командири.
Жахливо дорогою ціною, яку важко усвідомити нам, хто на війні не був, її не бачив. Та війна й досі впливає на наше сьогоднішнє життя, вона зламала психологічний хребет народу, і цей злам не загоєний і досі.
А сувора, звільнена від ідеологічних міфів, правда про неї й є тими гіркими ліками, які допомагають одужанню, так що, даруйте, кому не подобаються ці роздуми.
Вічна пам’ять тим воїнам, хто ціною свого життя захистив рідну землю. І вселенська ганьба керівникам і воєначальникам, які довели країну до того стану, що її довелося рятувати такою страшною ціною.
Слава героям!