Те, що журналістика – четверта влада, якщо чесно, забула одразу після закінчення університету, де нам, спудеям, про це розповідали вусаті натхненники редакторської справи.
Відверто кажучи, багато про що відтоді життя змусило забути.
Як виявилося, на це не лише слід було махнути рукою, а навпаки (хочете, смійтеся з моєї наївності!) – поповнювати свої вузенькі мозкові звивини знаннями прав журналістів шляхом читання відповідного законодавства, змін та поправок до нього (вам не чується у слові «поправка» нечемне слівце «раком»?).
Нещодавно для мене своєрідною сенсацією стало те (ну гаразд, регочіть із мене, регочіть – не звикати), що кореспондент повинен посилати куди подалі чинуша чи представника прес-служби певної державної або приватної структури, які прохають заглянути хоч оком, хоч віхтем до журналістського матеріалу перед тим, як його опублікують! (При чому послати куди подалі підкреслено-ввічливо та безапеляційно, беручи приклад у того самого чинуша. Хоча можна й гаркнути: журналісти – непередбачувано-емоційний народ, особливо після енної кількості років трудового стажу).
О-о, і коли спробувала й справді відшивати після взяття коментаря люб’язнопиких, які живуть на кошти платників податків, то відчуття було пречудове, ніби журналіст і справді – четверта влада. Навіть щось у цьому було суто брутально-чоловіче: покористувався і пішов геть.
Кілька років тому працювала кореспондентом на вузькоспеціалізовану і, можна сказати, державну газету, де без розшаркування перед величними постатями та їхніми подобами було ніяк, на цьому ґрунтувався добробут редакції чи то лише їм так замакогонили сіру, як українське життя, речовину, тож мене можна зрозуміти.
На днях побувала в з любов’ю облаштованому кабінеті однієї з житомирських верховних «маток», то іноді хотілося по-дурному захихотіти або підкреслено прослізитися з того, як вона прохала, щоб я мало не в кожному абзаці майбутнього матеріалу вицьомкувала пружні місця нашому найголовнішому містечковому сюрпаничу.
Насамкінець «матка», хитро вишкіряючись, поцікавилася, коли можна буде прочитати статтю. Не дарма поважна пані сиділа в тому кабінеті – вистачило кмітливості згадати, що підлегла їй установа виписує те видання, де я працюю.
А ще – читайте, мене це теж стосується, закони України і Конституцію нашу демократично-прославлену. (Порада – покладіть роздруківки із закарлючками законодавства в туалеті: тоді точно прочитаєте. Тільки не підтирайтеся Конституцією, не беріть поганий приклад із українських зевсів).
Гляди – ще багато що розвидниться.