На столі – майже допита пляшка «Житомирської…», кілька тарілок із залишками закуски, кусені хліба.
Ганна сидить, похилившись. На ній – жилетка на голе тіло і видно груди. Але жінка не соромиться – що там, перший розмір. Про такий жартують: «Помасти зеленкою, може, саме зійде».
Вона іноді хапає себе за пазуху, ніби хоче розірвати власну грудну клітку і випустити звідти птаха своєї жорстокої тяжкої долі.
– Хочу тобі розповісти, дочко, як мені жилося, – розпочинає Ганна свою «улюблену пісню», хоча вона розповідала мені її разів чотири, – Послухай мене, будь ласка.
– Добре, – покірно схиляю голову і непомітно сторожко прислухаюся: може, дитина прокинеться і заголосить за ненькою, врятує мене від непростої ролі сповідника. Проте маля міцно спить.
Ганна торкається голови і колошкає своє коротке вибілене волосся. Вона взагалі нагадує пацанку, таку собі пацанку-пенсіонерку.
– Поїхала на заробітки в Москву, бо не мала іншого вибору. Це ж були 90-ті, кругом розруха, зарплати місяцями, роками не виплачували! Залишила двох дітей на чоловіка. Молодший, Павло, лише в шостий клас ходив… Бувало, передам із Москви гроші їм, батько все проп’є, а діти голодні сидять.
Мій колишній чоловік Колька – взагалі страшна людина! Як же він мене мучив! Ще коли жили в селі, одного разу, коли дітей не було вдома, обілляв хату бензином, дістав сірники і каже: «Зараз запалю! Здохнемо разом!». А очі горілкою залляті, скажені. Я тоді сильною була – як влупила його, а сама – з хати. Пішла жалітися брату Славку. Колька тим часом сховався у бур’яні. Жалюгідний боягуз!
Чого дивуватися, що одразу, як приїхала в Москву, знайшла йому заміну – Валька, теж заробітчанина. І правильно зробила. Та, по правді, Валька не люблю, лише жалію. Він теж іноді нерви тріпає. Поводиться, як дебіл. Нічого дивуватися – він, перед тим, як зі мною зійтися, в Україні жив із жінкою, яка була на обліку в психлікарні. Хіба ж біля такої не здурієш? І син у нього – «з мухами».
Валько моїх дітей не любить. Сам зізнавався: «Як маю з тобою в Україну їхати, то всього починає викручувати!». Мабуть, пороблено нам, щоб у злагоді не жили. Може, його родичі й навели вроки – вони такі.
Жінка твердою рукою виливає залишки оковитої до чарчини (хвалиться, що руки в неї ніколи не трусяться, на відміну від деяких персонажів). Мені не пропонує – я ще годую дитину молоком «власного виробництва». Випиває, проте не закушує, а лише запиває простою водою.
– Випити хочеться! Віриш? У Москві – ні-ні, там гроші треба заробляти. А в Україну як приїду, так зразу нечистий підбиває. Бачу горілку на столі, не втримаюся, що не випити. Хоч чекушку, хоч літр.
Ех! Мої брати… Теж, як і Колька, дорікали мені тими заробітками. Славко був сказав: «Що в тій Москві робиш? Повія! З чорними спиш!». А я вся зблідла, тремчу. Що мені йому відповісти? Я ж чесна жінка! Працюю на державному підприємстві, подвійну норму тягну! Щоранку о четвертій годині встаю…
– Звісно, заздрять! – втішається жінка, – Тому що заробила! І техніку привозила дітям, і гроші. Якби продовжувала сидіти в Україні, то жили б у голій квартирі (мені її дали якраз у 90-ті) і не мали б що їсти. Поглянь на Кольку – ходить, ледащо, і нічого не має. Лише просить!
На столі хтось розляпав воду. В калюжці відображається світло лампи – купленої, звісно, за гроші Ганни.
– І матір свою не змогла поховати. Вона померла, а я не приїхала з Москви. Не змогла взяти вихідні! Ох… Тільки й того, що потім матері надгробок зробила та пам’ятник, брати ж ні копійки не дали!
А скільки подруг втратила! Тільки й чуєш: та померла, інша. Решта повіддалялася, бо часом, по приїзді в Україну, не хотіла з подругами зустрічатися, щоб не пити. Сестру свою втратила. Красуню, розумницю! Вона дуже випивати почала, а я тоді не вживала, пристойна «дєвушка» була. Відвернулася від неї, хоч вона благала про допомогу…
Ганна знову починає рвати пазуху, показуючи груди. Не знаю, куди діти очі. На щастя, в цей час прокинулася дитина і заволала на всю хату. Я біжу до голодного немовляти настільки стрімголов, ніби чужа доля може зурочити мою…