Покійник іде! – все частіше і частіше лунає голос із темних глибинах підсвідомості.
Я іду на роботу і чую цю фразу, повертаюсь додому і знову вона, спостерігаю за попутниками в маршрутці, перехожими на вулиці, студентами на лекції і знову, і знову…
Куди б ми не йшли, ми все рівно рухаємось «зеленою милею». Це наш вирок і на помилування надії ніякої. А може це найвища милість природи. Вихід із тюрми, яку так не хочеться покидати. Тут тепло і комфортно а там хтозна.
Останнім часом по новому відкрився для мене Стівен Кінг. У його творах, за половою популярних для сучасної західної цивілізації штампів та за безперервними спробами спекульнути на примітивних страхах читача, ховається глибока філософська ідея – ідея неминучості, абсурдності і непередбачуваності смерті.
Ідея не нова. Вона була багато раз прожована й ремигована на межі ХІХ-ХХ століть екзистенціалістами і всіма кого до них приписували.
Достоєвський, Камю, Кафка та десятки відомих й сотні невідомих письменників спробували, не закриваючи очі, подивитися неминучому в обличчя.
Наші сучасники, спробувавши наслідувати цих безумних сміливців, наложили повні памперси від страху, залізли в своє дитяче ліжечко і давай іронізувати, пародіювати – мавпувати іншими словами. Так народився безформний, несмішливий, інфантильний постмодернізм.
Бібліотека ? фейсбук ?андеграундна літературна або музична тусовка – це замкнене коло, яке боїться покинути сучасний постмодерніст. Склад-магазин ? генделик?диванотелевізор – для тих хто вважає «что будут стоить тысячи слов когда будет нужна крепость руки».
Діти бетонних нетрів більше за інших залишаються дітьми. Якщо провести статистичний аналіз історії української літератури (на мій погляд нонкомпоса, бо дослідження такого я не робив), то ми побачимо дві взаємопов’язані особливості.
Українські класики і неокласики народились в сільській місцевості і у їхніх творах спостерігається прагнення природної гармонії. Українські модерністи переважно із містечок чи провінційних міс – їхні твори більш неотесані (з погляду середньостатистичного читача), вони як телефонна будка посеред волошкового поля.
Українські постмодерністи в основному люди столичні або на крайняк із великих індустріальних міст, тому й твори їхні виглядають не гармонійніше ніж архітектура радянських спальних районів і промзон.
Я народився і виріс в далекому поліському селі, працюю в провінційному містечку, щовечора повертаючись в передмістя, де на узліссі стоїть мій будиночок, тому ілюзорна свобода верлібру та безідейність короткої прози мене не пробирають.
Смерть, яка переслідує, кожного селянина з малечку, та якій уважно дивишся в очі, не дозволяє заховати голову в пісок постмодерних абстракцій.
Селянин свою їжу спочатку вирощує, ніжно доглядає, подібний турботливій породіллі. Потім, тими ж руками перетворює домашнього улюбленця, за якого всю дорогу боліло серце і недосилались ночі, на харч. І все це відбувається під розбризкування ще теплої крові, волання конаючої тварини, та її постконвульсивної дефекації. Через це ніхто так реалістично не дивиться в очі смерті як селянин.
Ми всі помремо. Не важливо у якому віці і з якої причини, а смерть все рівно буле несподівана і абсурдна. Кінець один для всіх. Чи ні?
Життя кожної людини це книга вишита на полотні ймовірності нитками долі. Книги бувають товстими і тонкими, цікавими і занудними, яскравими і сірими, корисними і макулатурою…
У кожної книги є початок і кінець. Ми не можемо цього змінити, навіть якщо напишемо нескінченний вірш про «собаку батюшки» на не розпакованому рулоні туалетного паперу.
Єдине, що ми зможемо зробити, це написати книгу такою як нам хочеться. Так щоб у невільного читача, який її перечитує хоч щось колихнулося на душі.
Ми всі рано чи пізно помремо. Наше тіло увійде в мережу біогеохімічних циклів біосфери і єдине, що після нас залишиться це книга нашого життя написана на нашій «зеленій милі». Книги потрібні всякі – окрім занудних.