В один момент вони опинилися без даху над головою й не змогли впоратися з цим викликом. Коли в тебе нікого немає з тих, хто може допомогти й ти не здобув потрібних навичок виживання за роки життя, а якщо ще й характер м’який, а якщо ще й лінь працювати й страх відповідальності, розсіяність, мрійливість – великий ризик опинитися в цьому товаристві. Суспільство живе за законами конкуренції – люди між собою змагаються у вправності. Хто пруткіший – той і керує. Про тих, хто на верхівці – ми писали й пишемо – вони випещені увагою. А яким же є соціальне дно? Й чому в Житомирі добродушні волонтери змушені підгодовувати безпритульних в непристосованих для цього місцях?
Півдня з бомжами на Репортері Житомира. Репортаж
Бомжатник на виїзді з житомирської автостанції, що на Бориса Тена, з огидою обходять житомиряни й гості міста. Там смердить, завжди сміття й збираються бомжі.
Директор автостанції, з якої відходять автобуси в села житомирського району обурений таким сусідством, адже пасажири часто змушені споглядати як безпритульні спрявляють там фізіологічні потреби.
Власник ділянки почав зводити фундамент й закинув будівництво. Раніше територія була огорожена, але тоді, за словами директора автостанції, бомжам було ще краще – вони через “дирку” пролазили на територію ділянки й чворили там, що хотіли – навіть сексом займалися на очах у перехожих.
Тепер паркан прибрали в надії, що безпритульні покинуть це місце, але ж ні – вони тут постійно “тусуються”, очевидно, тому що тут близько базар й поруч розташовується пункт прийому склотари.
Такій компанії ніде не раді. Тому й гонять їх з місця на місце, оскільки такі люди швидко розводять антисанітарію. Директор автостанції обурений – чому вони не працюють!?
“Під Житомиром можна створити трудовий табір, давати житло, їжу й заробіток цим людям – хай працюють на картоплі, буряках – землі в нас пустої скільки стоїть!
Чому я працюю, мої діти працюють, онуки працюють, а цих бомжів треба годувати? Якщо мене почати годувати три рази на день – я теж перестану працювати й втрачу будь-яку мотивацію до роботи”, – розмірковує директор автостанції, якого дістало сусідство з бомжатником.
Водночас, бомжів у Житомирі справді годують. І роблять це представники громадських організацій, релігійних конфесій. Діяльність ця абсолютно не системна, оскільки за системність вирішення глобальних державних проблем відповідає влада, яка має на це ресурси й повноваження. Чому вона цього не робить – це вже інше питання.
В Житомирі проживає близько 250 бомжів. Взимку для них облаштовують палатки для обігріву, щоб вони не позамерзали від холоду. Оце і все. Центру, який здійснював би облік таких громадян та надавав би їм первинну допомогу в місті немає.
Голова громадської організації “Милосердя” Владислав Паламарчук добиваєтся відкриття в місті денного центру перебування для безпритульних. Для цього організація просить дати в оренду за символічну плату комунальні 50 квадратних метрів.
Поки безрезультатно – приміщення міська влада не виділяє, хоча волонтери обіцяють за спонсорські кошти облаштувати там душ, налагодити гаряче харчування й через соціальне патрулювання розносити цю іжу в кожен район, одягати житомирських бомжів в більш-менш пристойний одяг, проводити медичні огляди.
Про ініціативу громадської організації, яка поки не знаходить підтримки влади Житомира, відео:
А поки такого центру в Житомирі немає, благодійники годують божмів прямо на землі. Директор автостанції злиться. Каже, замість того, щоб відігнати цих безпритульних звідси, навпаки – ще й прикормлюють їх тут.
З їжі – каша, хліб, чай. Їдять прямо на землі, дякують Владиславу Паламарчуку й Наталії Іванкевич – голові громадської організації, яка витягує жінок з алкогольного й наркотичного зашморгу “Прорив Перемога”.
Наталія Іванкевич каже, що залежних долучають до слова Божого.
Продукти волонтери купують за власні гроші – жодної вигоди від цієї діяльності, як можна було б подумати, вони не мають. Справа в тому, що більшість з них в минулому були наркоманами, алкоголіками, але не пропали, а викарабкались з самого дна й тепер, бачачи як страждають інші, – просто не можуть їх не помічати, як роблять це громадяни, в яких все благополучно.
Владислав Паламарчук ділиться спостереженнями. Він спочатку думав, що бомжами стають, виключно, через алкоголізм, наркотики й слабкодухість, але коли ближче познайомився з цими людьми – побачив, що причини, які їх зробили такими – шахрайства, жорстокість рідних, які, переписавши на себе квартиру, викинули їх вулицю.
Каже, алкоголь тепер допомагає їм виживати – бо якщо не вип’єш 100 грам – то й не залізеш в той смітник, й не зігрієшся взимку, й морально не витримаєш усвідомлення того стану, в якому ти опинився.
Водночас директор автостанції відкидає будь-які сентименти щодо тяжкої долі бомжів. Каже, палець об палець лінуються вдарити.
“Що таке свобода? Нічого не робити й чхати на суспільні норми? Свобода має обмежуватися працею!”, – вважає старої закалки перевізник.
Тепер щодо бомжів. Обличчя й руки в них опухші й брудні. Таке враження, що вони взагалі не миються, через це й запах від них ще той. Одяг – лахміття. Ходять, як причаровані. Очевидно це від горілки, холоду й недосипання. Рухи повільні. На благополучних громадян уваги не звертають.
Компанія, з якою декілька годин провів журналіст Репортер Житомира виявилась, навіть скажемо так, смиренною. Сиділи собі тихенько, дозволяли себе фотографувати, а коли з ними починав говорити – відповідали без агресії, виявились доволі комунікабельними, не боялись навіть, що їхні фото десь там покажуть.
Житомирські бомжі, ті, які ще тримаються при своєму розумі, бродячі філософи.
Їх життя так мегелило, що їм тільки й залишається, що смиренно прийняти всі ці обставини, щоб не поїхати дахом. І що найцікавіше – вони не проклинають своє життя, а ще й дякують за нього Богу. Не кожен благополучний громадянин вміє цінувати й радіти з того, що має, а псує ось цей момент свого життя роздратуванням через відсутність ще більшого.
Звісно, зовсім не варто робити з бомжів таких собі жертв жорстокості рідних й шахрайства різного роду ділків зі сфери нерухомості. Можна припустити, що характер у кожного з них доволі непростий, раз їм не вдалося прижитися серед людей, які мають роботу, гроші, житло.
Безпритульна Наталя в своїх 40 років виглядає на всі 65. На вулиці опинилась після смерті матері. 5 років її не було в місті. За цей час тітка переписала на себе квартиру. Ось її історія:
Але є тут і свої “лав-сторі”. Олега й Люду називають “молодожонами”. Люда – сестра колишньої дружини Олега.
Олега дружина викинула на вулицю, а Люду чоловік – отак і зійшлись. Вже 14 років на вулиці разом.
“Кого не спитай – нас всі знають. Міліція нас не чіпає. Ми не крадемо, нічого поганого не робимо. Да, руки брудні, нічого страшного, робота в нас така”.
З бомжами особливо не церемоняться. Їх б’ють ради забави агресивні молодики, міліція інколи використовує в якості безкоштовної рабсили.
А яка у них перспектива в житті? Вони ж самі кажуть – а ніякої! Більшість зустрічає смерть зимою під плотами та на лавках.
