Коли я кудись збираюся іти й співробітники мене запитують, куди саме, відповідаю: «Іду боротися за справедливість». Усі регочуть із цього, і я з ними – за компанію. Хоча насправді я не жартую.
Нещодавно побувала на одному підприємстві, де збирала інформацію для статті, і тамтешній директор мене запитав: «Сподіваюся, ви об’єктивно висвітлите нашу проблему?». Я сказала: «Звісно. Журналісти завжди об’єктивно висвітлюють проблеми в суспільстві». Директор залився сміхом, аж затріщав його одяг. А я, опустивши очі, думала, що об’єктивне зображення ситуації на цьому підприємстві дуже не сподобається директорові.
Останню статтю в своїй авторській колонці я видалила, тому що мою родичку та її колегу (теж робітницю низького рангу), які працюють у соціальному закладі, змальованому в згаданій статті, хочуть звільнити тільки за те, що вони зі мною контактували. Також мене взялися переконувати, що я зобов’язана піти до головного керівника закладу, описаного в статті, й вибачитися перед ним. Бажано на колінах, зі сльозами, розтираючи шмарклі по обличчю брудним рукавом.
Рукописи не горять, а машинописи можна видалити, натиснувши на одну кнопку. Маю надію, що мій жертовний акт змилостивить короля та королеву зовсім білої шахматної дошки й вони не з’їдять дрібні «пєшкі».
То до чого я веду? Нам потрібно нарешті вибачитися, сорі, визначитися, хто такі журналісти, і чи взагалі нашому суспільству потрібен інститут журналістики, ця пожовтіла четверта влада.
Кореспонденти перетворюються на касту прокажених, клан «павліків морозових». Їх цураються навіть родичі й друзі, адже журналіст – це не професія, це діагноз, щось розкажеш – і от тобі н-н-на, написала вже, тварюка, статтю. Що вже казати про касту вищих? Невже прокажений має право ляпнути багном на їхнє сяюче вбрання?
Ми всі так прагнемо до Євросоюзу, що готові імпічмент діючому Президенту оголосити. Проте спочатку варто оголосити імпічмент самому собі й нарешті вихаркнути з кров’ю маленького радянського чоловічка, який живе в кожному і всього боїться (а ще любить кругом влазити без черги, о, так, ці довжелезні святі черги рідної країни!), висловлює своє незадоволення тільки на кухні, може з легкістю відмовитися від своїх слів, об’єднатися з іншими чоловічками та з насолодою затоптати того ліліпута, хто наважився назвати речі своїми іменами голосно й відверто.
Інакше ми так і залишимося жити в Азії. В поліцейській країні, де відсутня свобода слова й застосовують репресії до всіх, хто відривається на мить від корита й виє від усвідомлення залізобетонності нашої системи.
P.S. Моя свекруха підтримала мій виступ, але попросила надалі мовчати, пожаліти хоча б мою маленьку доньку. «Інакше вони вб’ють тебе!» – майже плакала вона. Проте я не можу мовчати. Як казав Василь Стус: «Хто вирішив, що синиця в руках – це добре? Журавель у небі – такий прекрасний!». Хочу жити в справедливій високорозвиненій європейській країні…