Віра в певну модель загробного життя річ глибоко світоглядна.
Оскільки, мало що глибше за страх смерті (окрім прагнення процесу продовження роду), то така модель буде фундаментом наших дій.
Для рабів добре виглядає ідея короткочасного страждання і приниження заради довічного розкошування в раю, для монаха чань-будиста це обмеження праведного життя заради розкошування в тілі бика після переродження, для вахабіта це війна з невірними заради приємно проведеного часу із гуріями в Джаннаті.
Бачення загробного життя диктує шлях до нього. Ось я собі поставив запитання – яким я бачу своє загробне життя?
Мені чомусь найближчим є скандинавська Вальгала. Мабуть тому що найбільшим достоїнством вважаю неспинну справедливу боротьбу. Але у моїй Вальгалі немає похмурої холодної сирої зали із Одином, його синами, та воїнами, які щодня б’ються між собою, гинуть і знову воскресають для вечірньої п’янки.
У мене глибоко в’їлися родові традиції моїх предків, природа, яка мене оточує і спосіб життя, яке я веду.
Моя Вальгала це узлісся березового гаю на пагорбі над селом із чудовим видом на річку Норинь. На такому пагорбі час від часу збирався з святкового приводу мій рід. На траву кидалися килими-радюжки, розставлялися наїдки, а старі й малі збираються разом. У моїй пам’яті збереглися спогади як з’їжджалися родичі із берегів Тихого океану, Києва, Гомеля, Москви…
Ми спілкувалися, розповідали про своє життя, свої маленькі і великі перемоги. Оці дитячі картини і є моєю фантазією про рай.
Я хочу після смерті потрапити на цей пагорб, де за дружньою бесідою із моїми рідними, які вже відійшли, розповідати про життя, яке лишилось позаду. Це спонукає жити мене так, щоб було, що розповісти тим хто опинився тут раніше, щоб не ловити раків за нікчемні вчинки, щоб сміливо дивитися дідам у вічі, щоб не ховатися у кущах, а сидіти як рівному серед рівних, щоб вони могли радіти з того, що їхня боротьба не минула марно.
Мої предки це дід Гончар який отримав 17 років таборів за участь в націоналістичних банд формуваннях (ті, які потім вилилися в Олевську республіку). Дід Дмитро, який у свої 16 одружився на 15 річній дочці ворогу народу та врятував її родину від лихоліття тридцятих років а у вісімдесятих пожертвував кар’єрою заради захисту природи Словечанського кряжу від радянських вандалів.
Дід Іван, якого кілька раз хотіли розстріляти під час війни за його волелюбство, і який вибираючи розстріл чи смертельне завдання, вибрав останнє та пройшов через пустелю Гобі і Великий Хінган у тил неприступних укріплень японської армії. І багато інших славних предків.
Тому я так і живу. Для мене життєвий комфорт і тривалість життя не важливі. Для мене важливо те, що я буду розповідати в моїй Вальгалі моїм предкам і що мої нащадки з часом розкажуть мені.
Як ми собі уявляємо свою смерть так і живемо.
