До цього йшлося.
В принципі можна зберігати мир і спокій в країні, де один відсоток її громадян зі злочинним минулим і сучасним, з відповідною психологією, поведінкою і методами вирішення своїх проблем, забрав собі все, що можна забрати і зосередив у своїй власності фінансові і матеріальні статки, які в кілька разів перевищують статки решти 99 відсотків її громадян разом узятих.
Навіть якщо з кожним роком цей розрив не зменшується, а збільшується до рівня, при якому більшість населення вже не має реальних надій на покращення свого життя і можливість «вивести в люди» своїх дітей.
Маючи чисельність міліції і спецпідрозділу «Беркут», яка втричі перевищує чисельність міліції у всьому великому Радянському Союзі і вдвічі – чисельність власної армії. Анітрохи не сумніваючись у своєму праві і своїй здатності втопити в крові найменший спротив своїх громадян, які насміляться вголос сказати про свою незгоду з таким станом речей. Навіть якщо ці громадяни – 18-20-річні діти, молоді дівчата і хлопці.
Давши команду двометровим здорованям з блискучими шоломами замість голови, у красивому камуфляжі, змолотити цих дітей важкими кийками та армійськими чобітьми по обличчю, по голові, по ребрах. Природно, гарантувавши, що їм за це нічого не буде, адже, як правильно сказав мер Єнакієво Валерій Олійник «батя никогда своих детей не предаст».
В принципі, країною можна керувати й так. Конкретних прикладів у світі, особливо в його теплих краях – достатньо. За однієї лише умови – якщо в цій країні відсутнє те, що називається «громадянське суспільство».
Аж до самого раннього ранку чорної суботи 30 листопада, коли горили з «Беркута» з метою «звільнення місця для новорічної «йолки» жорстоко побили студентів і мітингувальників, всі європейські ЗМІ (не ототожнювати з «російські ЗМІ») відмічали надзвичайно цивілізований, мирний, навіть веселий характер студентських протестів проти відмови від євроінтеграції. Цивілізована Європа дуже рідко бачить такі спокійні і мирні акції.
Чому власне студенти вийшли на ці протести?
А що їм залишається робити? Якщо вони чудово знають, що з величезними грошовими труднощами, продуктовими сумками по електричках і т.п. закінчивши свої ВУЗи, вони в переважній більшості своїй не отримають у цій країні ані роботи по спеціальності, ані достойної зарплати.
Євроінтеграція давала їм хоч якусь надію на достойне життя в майбутньому. Відмова від неї цю надію відібрала.
Півмільйонний майдан у неділю став відповіддю на той кривавий нічний шабаш беркутівців. Відповіддю суспільства, яке все більше набуває ознак громадянського.
Вони не проявили в цій ситуації потрібної рішучості і не зуміли скористатись нею. Зате сповна скористались провокатори від влади, які організували нову бійню в неділю на Банковій.
Беркутівці і тітушки недаремне найбільше боялись журналістів і найбільше били їх, в тому числі й іноземних. Зняті журналістами відеокадри чітко показують і однозначно доводять спровокований характер недільної бійні на Банковій та характер попередньої нічної бійні.
Доводять – цей режим розпочав війну з власним народом. І він уже пройшов точку неповернення. Тепер він може вести надзвичайний стан, може потравити демонстрантів газом або подавити танками.
Cтаном на середу за медичною допомогою звернулись понад 300 мирних демонстрантів, покалічених беркутівцями. Півсотні з них, кожний шостий – журналісти. Список пропавших безвісти налічує 34 особи – жінки, діти, пенсіонери.
Бачити кадри беркутівської бійні по телевізору – це одне. А спостерігати їх «роботу» вживу – зовсім інше. І це, інше враження, на жаль, залишає дуже мало надій щодо долі цих 34-ох.
Повідомляють про близько сотні травмованих міліціонерів по лікарнях. Може й так, то теж наші діти. Але на відео з Банкової добре видно, що молодики в масках, які кидали в беркутівців тротуарну плитку і били їх ланцюгами, потім спокійно пройшли кордон між беркутівцями і мітингувальниками, пройшли шеренги беркутівців, які розступились, і за їх спинами сховались. Тобто міліціонерів могли травмувати їхні ж провокатори. Це по-перше. А по-друге, під беркутівськими камуфляжами поначіплювано стільки бронежилетів, щитків, тощо, що пробити їх камінням чи палицею практично неможливо. Не заперечую інформації, і все ж…
Ми, лугинчани, в цій ситуації дуже різні.. Хтось за списками адміністрації дисципліновано їздить у теплому комфортабельному бусику мітингувати «за Януковича».
Багато з цих мітингувальників потім похмуро пропивають до останньої гривні «командировочну» сотню, щоб ні копійки не залишилося з цих брудних грошей, зовсім не п’яніючи при цьому, незалежно від дози. Все ще спокійні і впевнені у своїй правоті люди, які допомагали рейдерам захоплювати спиртзавод і лісгосп АПК, які у церкві (це ж треба так не вірити в існування Бога!) закликали людей проголосувати «правильно», бо ж «як не проголосуєте, то ж проллється кров!». Проголосували…
Але все більше нас усвідомлюють себе громадянами своєї країни і час від часу стоять в дружніх лавах мітингувальників, своїм коштом добираючись до Києва. Навіщо це їм? Навіщо це всім нам?
Наше районне суспільство ще не є настільки зрілим, щоб ці проблеми вирішити. Хоча б так, як відстояли в минулому році від рейдерів цукровий завод у Кирнасівці, що на Вінниччині чи як зупинили вирізання лісів у Карпатах на Івано-Франківщині. Тільки зміна системи влади в країні може дати надію на позитивні зміни, в тому числі і в нашому районі. Наголошую – не гарантувати ці зміни, а лише дати надію на них. Якої сьогодні в нас немає.
Та головне навіть не це. Влада, яка пролила кров своїх дітей, дітей, які просто висловлювали свою думку, нічим їй не загрожуючи, не має права надалі називатись владою. Це режим. І ми не та країна, не той народ, щоб дозволяти так з собою поводитись.
Це зрозуміла і публічно заявила навіть колишня вже яскрава регіоналка Інна Богословська.
Для цього й потрібен, і їм, і нам нинішній Майдан. Чим би він не закінчився, які б наслідки не спіткали автора цієї колонки – цей режим не повинен більше бити наших дітей!
Порівняно з цією вимогою все інше вже не має значення.
І наостанок – історична згадка в тему і зі смислом: «У Німеччині вони спочатку прийшли за комуністами, але я не сказав нічого, тому що не був комуністом. Потім вони прийшли за євреями, але я промовчав, тому що не був євреєм… Потім вони прийшли за членами профспілки, але я не був членом профспілки і не сказав нічого. Потім прийшли за католиками, але я, будучи протестантом, не сказав нічого. А коли вони прийшли за мною – за мене вже не було кому заступитися».
Ці слова належать відомому німецькому протестантському теологові, одному з найвідоміших борців з фашизмом Мартіну Німьоллеру.