Різдвяний тетерівський ліс 2014-го: теплий, сирий, затишний, коричнево-салатовий.
Вулиця, що веде до лісу, вкрита шаром рідк(н)ого бруду, але ним приємно шурувати, хоч стаєш забрьохканим по вуха. Роксі, моя вірна вівчарка, лякливо озирається, бо за нами – “шлейф” із місцевих собачок, які радо обгавкують нас і тягнуть до Роксі цікаві носики. “Чому боїшся? – кажу до неї, – ти більше за кожного з цих псів у два-три рази, перекусиш такого й не помітиш…”. Але Роксі добра, вона терпить.
На узліссі повно сміття: у розірваних пакетах, просто купами. “Краса неймовірна”. Знімаю з Роксі жорсткий нашийник і вона з насолодою мчить у гущавину лісовою дорогою, я – за нею. Під ногами пищить мокре листя, тріскотять тоненькі сухі гілочки. Пахне сирістю, грибами, мокрою деревиною, свіжістю, хвоєю. Небо низьке, сіре, навалилося грудьми на крони ялинок.
На деревах росте насичено-салатовий мох, з-під листя на землі визирає яскраво-зелені трава та папороть. Озерце в лісі вкрите шаром льоду. Кажуть, у ньому живуть бобри. Ось і підтвердження – кілька дерев лежать долі – їх підточили гострі зуби звірят. Навколо конусоподібних пеньків біліє чимало стружки.
Ліс наповнений шумом села, ніби чаша – рідиною. Гавкіт собак, шум автівок, якесь ляскання – це чути голосніше, ніж у самому селі. Здається, лісу надто самотньо, й він спеціально ловить звуки людського поселення.
Єдиний плюс втручання у лісову екосистему – це розчищенні доріжки та шлях, яким може проїхати віз чи машина. Якби ще в людини стачило розуму не бруднити все, до чого торкається…
На темно-коричневому тлі ялинок різко виступають уперед стрункі наречені-берізки. Особливо цей контраст вражає у гущавині. В хащаки трохи моторошно входити, здається, за кожним стовбуром хтось чи щось причаїлося. Справді, непособі.
Але до цього лісу хочеться повертатися знову й знову. Прогулянка полем такого відчуття не дарує. Мабуть, тому що ліс – це суспільство дерев, яке приймає тебе в гості, ніби щедрий добрий господар. І він сподівається, що його гості – такі ж добрі й щедрі…