Сірий зимовий ранок на київському Майдані. В повітрі – гіркуватий запах диму з дубових дров, які горять в численних бочках, біля яких гріються мітингувальники. Притишене стрекотання мобільних електростанцій. І – відчутна майже на дотик тривога, передчуття… не страху, ні, просто небезпеки.
Недавньої ночі «Беркут» штурмував майдан, штурму очікували і цієї. По прилягаючих до Майдану вулицях глупої ночі час від часу проїжджали великі автобуси і сновигали зграї якоїсь шантрапи в спортивному одязі, з втягнутими глибоко в плечі головами в насунутих на очі спортивних шапках.
Минулося. Нічна зміна охоронців з барикади, що від Бесарабки, важкою втомленою ходою чвалає до КМДА на відпочинок. На тротуарі біля кам’яної будівлі стоїть накрите ковдрою і плівкою «народне» фортепіано. Один з охоронців, невисокого зросту чоловік, з грубими селянськими рисами обличчя, підходить до інструмента, з допомогою товаришів знімає покривало, підтягує стільчика і сідає за клавіші.
«Дядько, мабуть, вперше бачить фортепіано і зараз буде мучити його і себе» – подумалось чомусь.
Але «дядько» зняв рукавиці, цілком професійно розім’яв свої короткі, зовсім не «музикальні» пальці, і досить, на моє здивування, бадьоро протринькав «Лента за лентою…», один з хітів цьогорічного майдану.
Та це було не останнє моє здивування того ранку. Раптом музикант (вже зовсім не «дядько») різко і зовсім без паузи несподівано вдарив дисонансні акорди «Революційного етюду» Шопена. І впевнено повів мелодію далі.
Я зупинився вражений. Несподіваною майстерністю чоловіка і дивовижною відповідністю музики і ситуації. Уявіть: запах лісового диму на столичному Хрещатику. Великі палатки, барикади, бочки з палаючими дровами, серйозні чоловіки навколо них та майже відчутна на дотик тривога й інший антураж партизанщини тут же. І над усім цим фортепіанна музика Шопена у виконанні суворого дядька в камуфляжному бушлаті. Це щось нереальне, що неможливо уявити у такому фантастичному поєднанні.
До цього ніяк не міг зрозуміти – чому 12-ий до-мінорний етюд Шопена, світлий і тривожний, глибокий і сумний, назвали «Революційним»? В нашій уяві «революційний» – це строго за Франком, «… дух, що тіло рве до бою!». А тут – якісь сумніви, роздуми, тривоги, які цей етюд навіває – щось не те.
Цей твір великого Шопена дуже допомагає переживати важкі, трагічні ситуації в житті. Коли ти нічого не можеш змінити, нічого не можеш вдіяти, і емоційний сум і жаль можеш тільки частково випалити, зменшивши цим самим душевний біль і відкривши шлях у наступне життя.
Ця музика допомагає усвідомити, пізнати до дна трагізм ситуації і життя після неї, відпустити її і дати надію. Здавалось, тільки в цьому її ідея, і до чого тут «революція»?
Розуміння прийшло у цей момент на Хрещатику. Адже кожна революція має три етапи: геніальний задум, фанатичне здійснення і шахрайське розкрадання її результатів.
Іван Франко у «Вічному революціонері» акцентувався на другому, бойовому етапі. Фредерік Шопен у 12-му етюді – на першому, на задумі, на прийнятті важкого рішення про початок революції. Звідси і сумніви, і тривога, і розуміння відповідальності за початок тривалої, важкої, не завжди безкровної і не гарантовано успішної, справи…
Музикант закінчив грати. Я не зміг записати все це на відео. І дуже хотів, дуже сподівався, що музикант повторить, зіграє етюд ще раз. Але ні, він втомлено підвівся зі стільчика і почав з допомогою товаришів, які теж заціпеніло слухали музику, накривати інструмент.
Звичайно ж я не наважився попросити музиканта повторити етюд. Я розумів, що зіграний вдруге, він уже буде зовсім інший.
Також зрозумів, що й без відеозапису назавжди, на все життя запам’ятаю це – «Революційний етюд» Шопена на зимовому, задимленому і заставленому палатками, з не розвіяною ще нічною тривогою, Хрещатику.
І чому саме його назвали «революційним».
***
Побував якось на концерті юних учнів Лугинської музичної школи. Фортепіанні твори у виконанні цих хлопчиків і дівчаток повернули мене назад на зимовий Хрещатик. Згаданий етюд Шопена дуже складний для виконання.
Навіть найкращий колись піаніст Лугинщини Дмитро Васильович Савкін навідріз відмовлявся виконати його «на публіку».
«Для себя я его, конечно, играю. Но он очень сложный, я могу сбиться, а для людей так нельзя» – завжди відповідав.
Подумалось – дуже хотілося б почути колись цей твір у стінах Лугинської музичної школи. Як свідчення високої майстерності її учнів. І щоб вони так само, як і раніше я, не розуміли, чому він називається «революційним». Як свідчення того, що ми успішно пройшли часи революцій.
Бо їх результатами дуже часто користуються нахраписті шахраї, значно частіше, ніж генії, які їх задумали…