Він нагадував вовка із відомого всім мультика «Ну, погоди!» – сиве (сіре) розтріпане волосся (при цьому від прискіпливого погляду не приховалося б, що воно акуратно підстрижене), великі круглі, трохи навіжені карі очі, широкий ніс націоналіста, темні вуса, цупке підтягнуте тіло.
Одинокий вовк – більшість його друзів пішли в засвіти в 40-50 років, у когось зупинилося серце, а багатьох збив насмерть «велосипедист», хтось «упав на землю» та отримав травму, не сумісну з життям…
Мабуть, не потрібно уточнювати, що більшість його друзів – це відомі поети, письменники, режисери й просто небайдужі люди, в яких у грудях є незрозуміла для поліцейської системи червона гаряча точка, яка тягне їх на барикади, верхівку хмарочоса Будинку Уряду, в саму гущу суспільно-політичних заворушень, котра спонукає КРИЧАТИ:
Віддайте нам свободу
Віддайте нам свободу
Віддайте нам СВОБОДУ
Мови, мовлення, мислення, голосу, життя!!!
Віддайте, інакше вас уже ніщо не врятує.
Ми прийдемо посеред ночі, мовчазні й невидимі,
Лише червона точка у нашому серці пульсуватиме
Вона світитиметься найзрозумілішим для системи кольором,
Це шлях неповернення.
Самотній вовк носить сльози десь на самому дні своїх утомлених очей. Він їх нізащо не покаже. Вони – для друзів, яких поліцейська система зжерла й тепер плаче крокодилячими сльозами: меморіальні дошки, вечори пам’яті за участі чиновників та високопосадовців, гранітні пам’ятники, збірники творів, багатотомники у дорогих одежинах-палітурках, у яких літери цокотять від холоду білосніжного паперу.
Система некрофілів: помри, поете, хочеш, тобі допоможемо у цьому, і тоді: вулиці, названі твоїм іменем,
бібліотеки, названі твоїм іменем,
музеї, названі твоїм іменем,
УМРИ
Самотній вовк приїхав у Житомир й назавтра повернувся до Києва – на голові пов’язка, як у тренера з аеробіки, спортивна сіра курточка, рюкзак із книгами.
Він знову візьме лом і спокійно дивитиметься в очі кровожерливої системи: кілька псевдореволюцій – позаду, цього разу симуляція державного перевороту вже не пройде.
Він говоритиме до молодих і його слова сіятимуться в їхніх комп’ютерних душах.
Тому що не дарма він вижив.
Він має говорити.
Меморіальну гранітну дошку хай система залишить собі, підточить об неї зуби.
Вони їй ще знадобляться – підростають нові вовченята (помацайте мої ікла, любителі поліських «підстилок», й розріжте ними свої вени).
Хтось піде рано.
Але більшість залишиться.
Цокає зворотній відлік.
Зворотній відлік системи.
